Шестикрилець. Шоломи в сонці
- Автор: Гриневичева Катря
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Шестикрилець. Шоломи в сонці». Краткое содержание книги:
У центрі повісті «Шестикрилець» – образ Романа Мстиславича, який відстояв Русь від католицької експансії Ватікану.
«Шоломи в сонці», хронологічно продовжуючи «Шестикрилець», відтворюють перший рік життя Галицько-Волинського князівства після смерті Романа, який загинув під час походу 1205 р.
А голос рога летів у простори найвищим зусиллям Ольстинових грудей, кричав у далекий обоз про кров і зраду, лунку шамітню мечів і темний ломіт сокир – про людей, озвірілих у бігу наосліп, і коней у рубіновій пасоці, що валяться додолу з риданням…
Його голос шарпався люто в многократно нерівній боротьбі, голомшив далину вісткою, що мечі вже тупіють, що поламаних лез – як в’яні, як листу…
– А на лісовій прилуці смерть стинала голови щораз, по стінах пнів літала кров.
Затрепетав у скаженім болю чудовий княжий кінь – піднісся, як велет, високо, блиснув черевом у вогких посвітах, із розпукою упав на передні ноги, аж по ясні груди. Чиясь волохата рука з-поза пнів досягла князя залізним гаком, за наколінник сунула з сідла… Як змій вихилився князь наперед себе, ніби заходова тінь довжиться, ріс, – цвяхнув мечем із свастикою по зрадливій руці, і всі тоті пальці враз із гаком упали на моріг.
Поправив, шарнув лезом удруге – й голова покотилася, як бурдюг, по лісових пісках.
– Князю, ось кінь!
Це Ждан із Старониви дужався щосили з упертою Романовою волею, переконував князя, благав щастя вмерти за нього, аж у безпам’ятній розпуці скочив у клекіт, зчепився з цілою тічнею, полетів у криваву глибінь…
– Скакав Семчич проміж виття стріл, ловився в бігу дерев, князеві до боку біг. Князь же упертий у стрічний бук, під міру плеча, застряг узуттям із металевими дзьобами в тверду землю, – став.
– Гай, потягнімо, сини! – скричав на ввесь бір.
Он продираються крізь сповенений вир борні, крізь людські та кінські трупи Малкович, Боговітин, Бубич, обидва Хиличі, Брадучан, В’ятко, Недан, Демкович, Радогост. Геройським гуртом прорубуються туди, де видно наставлений навідліг княжий щит із візерунком орла в промінні шести крил.
Уже, уже довкола князя огорожа з десятка щитів, із палаючих сердець, із стегон молодих, стооких.
Аж тепер поперли наступом вперед – відбитися, зламати залізний круг, виховзнутись із смертельної пащі!
– Біжи, біжи! – закричали всі й полетіли з шумом і дзвоном, ніби той срібний град над землею.
– Щоб тобі остання – стораз! – з-поза блиску зціплених зубів кляв Будич…
І пхнув заліззям першого, що налетів із крутіжі, вдарив раз тільки – мигнуло перед ним дивно побіліле, короткообразе обличчя, якому немов наглий сон рота роздирає… Та в цій хвилині й сам звалився з ломотом поруч тамтого, крізь бляху нагрудну штовхнутий копієм у серце, – й поза людським розгоном уже, поторощений, кидався довго в пилі…
А в місці, де розпучливо вгризалася стежа, окружним валом станула засідка, розносила запору в тріски. Там Любо Боговітин, наймолодший у батьків, проміж бій безнадійний, проміж останні зусилля кинув оце згірдливий визив неминучій смерті. Слова п’янкі летіли наругою з-поза хижих зубів, і лунав насмішливий заклик бойового поля. Мов у глум, він звав на герць ворога, хоч цей давив жменю хоробрих лавою кланцатою, як спижі.
– Сюди, клятущий, сюди, вуха котюжині, хвіст кривий, з китицею! Сюди, щоб ти розсипався, гей сіль у руках, щоб ти зніячився на ніяке!
Він покрикував хрипло безтурботним своїм голосом, аж нахлинула смерть, вимолоджена так само, як він, горда, в черленій барві…
Й улюбленець усіх, Бойтіх із Семидубів, що відбивався наскакуючій глоті мечем і копієм, упав боком на землю, аж задзвеніло. Його ловили живим: одним ударом меча розчерепив він тілько що дзеркальний шолом якогось знатного старшини, провалив укриву враз із головою, аж чаплині пера змішалися з кістьми.
Проміж дику борню, нечувану, Бойтіх обтирав долонею важко зранене обличчя, що його мив кривавий дощ. Юрба розтрясених рук простерлася по нього скаженим переплетом, і він з прижмуреним поглядом переможця, немов у насолоді останній, обернув вістря меча проти свойого серця.
Ще один наскок, один іще змаг із борцем, що його в упор зрушували з місця, як гору, – й під лемент ворога юнак упав із визвольним хлюпотом на лезо власного меча.
А боярський одинак Радивой довго купував смерть, не міг сторгувати! Його носило на межі дійсності й сну, метало знести запори, як вода, вродитися ще раз, здобути наново своє життя, почути противника під важко розгойданими грудьми. Він облизував сухі губи у пекельному труді, згадав свою кохану: «Аби я йшла наперед тебе в огняних дощах – пахла тобі водою на милю!»
Довго купував смерть Радивой, не міг сторгувати!