Заложна душа
- Автор: Белый Дмитрий
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Літературно-мистецький альманах "Кальміюс". - Число 1-2 (17-18), 2002.
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Заложна душа». Краткое содержание книги:
Запорожець підвівся і стягнув із себе залишки пошматованої скривавленої сорочки, на якій ще проступало затерте мереживо. Дощові потоки із шипінням вдарили по його зліпленим з волячих м'язів плечах. Він обережно, майже ніжно, загорнув голову у сорочку і повільно побрів прямо на козаків, понуро загрібаючи ногами червоно-чорну землю... Козацька лава повільно розступилась, пропускаючи дивного переможця, який ішов у відкритий степ, притискуючи до груди свій страшний трофей... Було тихо, і молодий поранений яничар вже перестав стогнати...
...Волох мовчав. Остап повернувся і пішов назад.
— Вбий мене! — вдарив його у спину несамовитий вигук Волоха. Остап зупинився. Струмені дощу текли по його схиленій голові. Він озирнувся через плече на Волоха:
— Книга, Книга Низова тебе стереже...
Волох впав на коліна, з горла його вихопився страшний крик і довго чув Остап цей крик, в якому зібралось занадто багато для тягаря чужого життя...
20. Вовкулака-2
— Ось я і кажу — як він голову Цигану відпанахав, я думав, що і мене навпіл роздере. Тільки став він навпроти мене, а я ні рукою ні ногою ворухнути не міг; а у вовкулаки із пащі кров тече, і побачив я, що це Трохим...
— Він що, на Трохима обернувся?
— Та ні ж, кажу вам, пане Остапе, я просто побачив, що він і є Трохим.
— Тобто як?
— Ну, я не знаю, пане Давило, просто Трохим, і все, а як же інакше?
— Гм... дійсно...
— Отож, і він на мене подивився так, як Трохим, і в степ побіг...і я його не здогнав...
— Думаю, що він побоявся за тебе, тобто за себе...
— Як це, пане Вербовський?
— Буває...
— От що, товариство, думаю, тут пророцтво збулося.
— І що тепер, Остапе?..
— Мені страшно, пане Лелеко! — жалібно сказав Чіпка, озирнувшись на Остапа.
— Що поробиш, козаче, треба ж твого братчика рятувати, — відповів Остап, торкнувши хлопця за плече, і додав: — Нічого, місяць — то козацьке сонце, а ніч — козацька мати...
Малий кивнув головою, ще раз подивився на товариство і несміливими кроками пішов углиб цвинтаря. Повний місяць іноді з'являвся між хмарами, кидаючи розсіяне світло на хрести, які зловісно темніли серед високих трав. Іноді легкий вітерець пробігав ковилем, і тоді здавалося, що хрести хитаються, стривожені появою живих, які так нерозумно вломилися у заповідний притулок небуття. Деінде, поміж хрестами, немов чорні руки мерців, стирчали із сухої землі покручені сухі дерева. Більшість хрестів були кам'яні — їх сірий камінь поступово вгрузав у землю, і по хрестах розпливалися плями моху. Іноді зустрічалися і дебелі дубові хрести, які вже встигли похилитись від часу, на деяких похмуро звисали залишки рушників. Цей козацький цвинтар був дуже давній. Кого поховали першим тут?