Тема для медитації
- Автор: Кононович Леонід
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ТОВ «Кальварія»
- ISBN: 966-663-209-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тема для медитації». Краткое содержание книги:
Це роман-вир, котрий затягає, допоки не дочитаєш його до останньої сторінки. Роман про всіх і для всіх, хто здатен відчувати.
Найпершим із цих чинників була ідеологія. Партійні фюрери, які заправляли університетом, усі факультети розглядали як такі, що готують пропагандистів марксизму-ленінізму (історичний, філологічний, філософський та факультет журналістики) — й ті, яким ідеологію не дуже вчепиш. Студенти так званих ідеологічних факультетів проходили інтенсивну партійну дресировку, їх ретельно перевіряли на вірність існуючому режимові, а якщо виникали хоча б найменші сумніви, то такого студента безжально викидали з університету, чи, як тоді мовилося, відсіювали. Кожен повинен був засвідчити свою підтримку радянської влади, причому вона мусила бути гарячою, щирою і з домішкою здорової ненависти до ворогів комуністичного режиму. Другий чинник виглядав іще гірше і звався хльостким, гострим словом «націоналізм». Через п’ятдесят чи сто років людям буде видаватися смішним і неймовірним, що націоналізмом на той час можна було назвати все, що завгодно. Як сказав поет Михайло Саченко, викинув порожню пляшку в вікно — значить, націоналізм. І хоч би повну... атож порожню! Справа дійшла до абсурду: в листопаді 1976 року декан філології особисто зняв стінгазету, бо там на малюнку було синє небо й жовте листя, що можна при бажанні розцінити як натяк на барви національного прапора! Крім усього іншого, не рекомендувалося вживати слова «нація», «Україна», «відродження», «культура», «свідомість», а якщо їх усе-таки використовували, то в поєднанні зі словами «соціялістичний» чи «радянський». Негласно були заборонені цілі масиви імен, що повернулися в обіг протягом шістдесятих років — од Яворницького до Богдана-Ігора Антонича, який і слова не написав проти радянської влади. Ще одним чинником, який отруював життя, були велелюдні комсомольські збіговиська...
... через два тижні. Я спускався у вестибюль, аж зненацька хтось ухопив мене за лікоть.
— Юру!
Це був її голос, і мене відразу ж мов би струм пронизав.
— О, — вигукнув я, намагаючись приховати дрож у голосі, — так це Леляна! Ти теж вступила?
— Ну, звісно! — вона пішла поруч, а тоді раптом узяла мене під руку, наче робила це кожен день. — Ти куди?
— Та, — затнувсь я, — ще не знаю! А давай десь підемо погуляємо. Беру зобов’язання пригостить тебе морозивом. Га? Вона засміялася, і я аж затремтів, настільки дзвінкий і мелодійний був її сміх.
— Ні, це я буду тебе пригощати! А ти за це читатимеш мені свої вірші. Добре?
— Домовилися! Але я хотів тебе запитати ось про що...
— Ну-ну?
Я опустив голову.
— А можна... можна я буду називати тебе Леляною?
Її рука стисла мій лікоть.
— Юру!
— А що?
— Невже в народі збереглися отакі прадавні повір’я? Про Ир, Отхлань, Верхній Світ?
— Та звичайно! — Я нарешті зважився й подивився на неї. — Моя бабуня — рожденна відунка, й усе це я чув іще з дитинства. Ото, бувало, сидимо, з нею взимку на печі, й вона розповідає...
— А от її посестри-поляниці... які вони, Юру?
— Росана одягнута в чорну кольчугу й носить червоного щита. Коси в неї — ніби вороняче крило. Світляна в срібній кольчузі, а щит її золотий. Коси її мов біль біла. У Леляни черлений панцир і чорний щит, а коси... — голос мій раптом затремтів, — ...золоті в неї коси... як у тебе оце!
Вона скоса глянула на мене й подумала.
— Ну, якщо так, то можеш казати на мене Леляна... А ось і морозиво!
— До речі, як там Стоян? — поспитав я, коли ми відійшли од ятки.
Леляна зморщила свого носика.
— Він у нас комсоргом... далеко піде хлопчина! Послухай, ти будеш мені читати вірші?
— Може, Антонича?
— Ні, свої! — Вона ображено смикнула мене за лікоть. — Ну, Юру... ну, ти ж обіцяв!
— Гаразд, — зітхнув я, — прочитаю... Ця поема називається «Слово про червону ріку». Правда, мені радили її нікому не показувати...