100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки
- Автор: Матиос Мария Васильевна, Карпа Ирена Игоревна
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4213-2
- Жанр: Короткие романтические романы
Электронная книга - «100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки». Краткое содержание книги:
Підозрюю, мене попросту в черговий раз обдурили. І знову у всьому винна ця літературна халтура. Пам’ятаєте, як Рет Батлер за сторінку до закінчення роману «Звіяні вітром» заявив Скарлет О’Хара: «Вибач, дорога, але я тебе більше не люблю». Пам’ятаєте?
Я перечитувала той абзац мільйон разів. Я не сподівалася такого. Не могла повірити, навіть більше, — не могла зрозуміти. Як це «не люблю»? Що значить «не люблю»? І ти кажеш це тепер, за сторінку до кінця, коли Скарлет така самотня і нещасна? Та подивися на неї — вона покаялася! Вона стала мудрішою! Вона любить тебе і завжди любила, просто народилася трохи тупенька і тому не завжди ясно усвідомлювала, чого хоче! Ти не можеш отак взяти і розлюбити її! Хіба можна розлюбити таку жінку?!
Якщо мої діти і діти моїх знайомих коли-небудь захочуть прочитати «Звіяні вітром», я вирву з книжки останню сторінку або перепишу її наново. Щоб не множити і без того доволі розповсюджену єресь.
Нічого не бійтеся. Любов безсмертна. Вам буде добре, коли полюбите. Тільки любіть.
У світі її так мало, а так багато про неї розмов, що втрачаєш здатність відрізняти свої почуття від нав’язаних.
У телевізорі говорять про любов, у книжках і газетах говорять про любов, у церквах, на пленарних засіданнях Верховної Ради, на заняттях з йоги, у громадському транспорті і в громадських туалетах. Нас напихають любовними історіями, ніби консервантами, проводять такі собі пропедевтичні курси, щоб ми знали, як усе відбувається, як любов виглядає, яка любов буває, і що, власне, краще не любити, але воно як сніг на голову — ти не матимеш сили протистояти. Терпітимеш — і це прекрасно. Задовго до повноліття ми стаємо справжніми професіоналами. Маємо точне уявлення всіх можливих любовних інтриг і перипетій, а коли раптом Вона приходить, ми кажемо собі: ого-го, здається, любов. Ура.
І мене це страшенно нервує. Бо любов нізвідки не приходить. Любов взагалі не вміє ходити. Любов сидить у кожній людині від самого народження. Людина — це любов.
Все решта не має ніякого значення.
Марія МАТІОС
І ВСЕ-ТАКИ — НЕ НАВПАКИ
Я знаю, коли настане кінець світу з точністю до секунди. І ви знаєте також. І всі на світі знають, хоча, можливо, ніколи над цим і не замислюються. Бо просто знають. Кожен мовчки носить у собі ці знання, як носять рідну кров. Серце. Чи волосся.
Ви смієтеся.
Не вірите!
Не мені.
Ви не вірите самі собі, що носите в своєму мозку такі ж чудернацькі, хоча й не запатентовані знання, як і я.
Мені ви почасти вірите. Хоча подумки майже завжди сперечаєтеся зі мною, «розкодовуючи» путі несповідимі персонажів із моїх романів. Подеколи люто сперечаючись із людьми з моєї уяви (а значить, і зі мною, як їхнім «архітектором»), ви маєте рацію. З етичних, естетичних, ментальних, світоглядних міркувань. Почасти з міркувань власної — психічної чи психологічної — безпеки.
Бо я якась така… нав’язливо-апокаліптична… занадто архаїчна… немодно моралізаторська.
Коли ви подумки ведете зі мною полеміку, ви думаєте, що ви інші. Інакші.
В багато чому — так. Ви неповторні. Проте в своєму знанні точної дати кінця світу (про що я веду мову майже у кожній зі своїх книжок), запевняю вас: ми — ідентичні. Просто я наважуюся говорити за вас своїми словами тоді, коли ви волієте мовчати — але думати — про те, що я вкидаю у ваш і без того розжарений мозок своїми травматичними текстами. Чому травматичними? Бо мої літературні герої проникають у ваш світ зі своїми родовими чи набутими «крововиливами» й рубцями. Персонажі з моєї творчої уяви (але аж ніяк не віртуального, а вибраного людського досвіду) — завжди навіщось безжально обкладені мною капканами й пастками.
Капкани спершу травмують моїх героїв. Далі вони чатують на мене. А лиш опісля ловлять і вас — моїх читачів. І саме в цьому дехто вбачає моралізаторство — оце моє неперервне нагадування про невідворотність щоденних пасток на кожне, кожне! людське життя.
А якщо подумати неупереджено, то моє письменницьке моралізаторство не має нічого спільного ні з народництвом, ні з ідеологією, ні з традицією, ні з її запереченням, ні із самою дидактикою як такою. Часткова повчальність текстів чи, радше, легкий шарм повчальності в моїх книжках стосується лише двох речей на світі. Точніше, трьох: Людини і ще двох засадничих речей, так само невіддільних від людини, як невіддільне від неї її ж власне дихання.