Стара фортеця

— Та сідайте, хлопці! Ну, чого ж ви стоїте? — запросив Авксентій. — Розповідайте, що нового в місті. Як там петлюрівці поживають? У нас їх тут мало. Проскочить один-другий шляхом, а в село заїздити бояться.

Я сів на триногий стільчик й розповів дядькові, як петлюрівці щоночі обшукують жителів, як вони правлять у кафедральному соборі молебні за здоров'я Петлюри, розповів я й про те, як закрили наше училище. Петько Маремуха разом з Куницею посідали на ослоні. Вони не оговталися ще. Маремуха з цікавістю оглядав закурену піч, набиту жовтою соломою. Біля печі на підлозі лежала купа сиром'ятних, вкритих шерстю ремінців, з яких дядько плів собі постоли.

Оглянувши кімнату, Петько визирнув у вікно, мабуть побоюючись, коли б не вкрали бамбукове вудлище й сітку… Даремно боїться — по поцуплять: тут не місто, усі люди знайомі, всі на прикметі.

Куниця спідлоба поглядав на дядька. Потім тихенько сіпнув мене за лікоть і прошепотів:

— Про фортецю розкажи… І про губернаторський будинок. І про партизанів, що листівки вночі розклеюють на стовпах.

— Добре, добре, не заважай! — відмахнувся я і квапливо розповів дядькові про те, що ми бачили в фортеці.

Зморшкувате Авксентієве обличчя нахмурилося. Про отамана Драгана та його чорножупанників я розповісти не встиг. Дядько відразу підвівся й перепинив мене:

— Ось що, хлопці, я зараз, мабуть, піду до одного чоловіка, у нього добрий бредень є. Домовлюся з ним, щоб завтра зранку ловити рибу всім гуртом. Він живе тут близенько.

Я побачив, як одразу заблищали від задоволення очі в Куниці й Маремухи.

Добро, що я умовив їх зайти в Нагоряни. Поволі я починаю забувати про місто, про тяжкі спомини й хвилювання, зв'язані з ним.

— Хлопці, — сказав я, — завтра, як половимо риби, до лісу підемо. Я покажу вам Лисячі печери!

— Куди, куди? У Лисячі печери? А де ж вони є такі? — раптом нахмурився дядько.

— Як-то де? Ви ж самі мене водили! Пригадуєте, минулого літа.

— Я? Еге ж, вірно… А я й забув… Ох, які непосиди! Не встигли й у гості прийти, а вже нечиста сила тягає вас у якісь там печери. Не ходіть туди, хай вам! Гадюк тепер там розвелося — сила! Ще вжалить яка!

— Ну, тоді ми підемо на річку, до зламаного дуба, — нерішуче сказав я, міркуючи собі, що від зламаного дуба до Лисячих печер рукою подати.

— На річку можна, — погодився дядько й надів свій бриль. Біля дверей він обернувся й покликав мене:

— Василю! Піди-но сюди!

Я вийшов слідом за Авксентієм у двір. Мовчки ми зайшли у кухню. Мене одразу ж обдало запахом сухого сіна.

— Василю, — тихо й суворо спитав дядько, — а хто ці хлопці, що з тобою прийшли? Ти їх добре знаєш?

Збентежений суворим голосом Авксентія, я розповів, хто такі мої приятелі.

— Батько Маремухи живе в садибі Григоренка? — спитав дядько.

— Еге ж! — зрадівши, підтвердив я.

— Він мені позаторік чоботи лагодив, — згадав Авксентій. — А другий хто?