Сильмариліон
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: АСТРОЛЯБІЯ
- ISBN: 978-966-8657-24-5
- Переводчик: Катерина Оніщук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сильмариліон». Краткое содержание книги:
Ця книга — легендарна провісниця Володаря Перстенів — пропонує нам цілісну міфологічну історію майстерно вифантазуваного, але такого реалістичного світу Середзем’я. Стрункий і взаємопов’язаний кодекс, у якому йдеться про епічну боротьбу між добром і злом, становлять окремі твори: Айнуліндале — міф про Творення світу, про виникнення Зла та причини Падіння; Валаквента — картина ієрархії божественних сил, зображення їхньої вдачі та ролі у Творінні; Квента Сильмариліон — історія повстання Феанора та його роду проти богів, вигнання повстанців із Валінору та їхнє повернення до Середзем’я, а також безнадійної, незважаючи на жертовну мужність, війни з великим Ворогом за Сильмарили — досконалі коштовності, що їх виготовив Феанор, а викрав Морґот; Акаллабет розповідає про падіння великого острівного королівства Нуменор наприкінці Другої Епохи, а сказання Про Перстені Влади подає короткий огляд величних подій Третьої Епохи, насамперед — перебіг Війни за Перстень.
Однак перемога дорого коштувала ельфам. Бо оссіріандці були легко озброєні, натомість орки — одягнені в залізо, мали залізні щити й велетенські списи із широкими вістрями; тож Денетора відрізали й оточили на пагорбі Амон-Ереб. Там, перш ніж надійшло воїнство Тінґола, він і загинув разом із найближчими родичами. І хоча за його смерть Тінґол жорстоко помстився, напавши на орків із тилу й убиваючи їх по кілька відразу, народ Денетора оплакував свого правителя довіку і не обрав собі нового короля. Після битви декотрі ельфи повернулися в Оссіріанд, і їхні вісті вселили в решту народу непереборний страх, і звідтоді вони ніколи вже не брали участі у відкритій війні, рятуючись натомість обережністю і втаємниченням; і через їхню зелену, кольору листя, одежу цей народ нарекли лайквендами, Зеленими ельфами. Та більшість нандорів подалася на північ і вступила у володіння Тінґола, змішавшись із його народом.
А Тінґол, повернувшись у Менеґрот, довідався, що орківське військо здобуло перемогу на заході й відтіснило Кірдана до самого краю моря. Тому він згуртував увесь народ, до якого долинули королівські заклики, у твердині Нелдорету й Реґіону, й Меліан зібралася на силі, оточивши довкруж усі ті володіння невидимою стіною тіні та сум’яття — створила Пояс Меліан, який відтоді без дозволу її або ж Короля Тінґола не міг перетнути ніхто, хіба що був би наділений більшою владою, ніж сама мая Меліан. І ту внутрішню територію, що тривалий час називалась Еґладором, згодом нарекли Доріатом, заповідним королівством, Обперезаною Землею. У межах Поясу панував пильний спокій, а поза ним — небезпека та загальний страх, і прислужники Морґота вільно блукали всюди, крім оточених стінами гаваней Фаласу.
Та от надійшли нові вісті, яких ніхто в Середзем’ї не передбачав: ані Мелкор у своїх закамарках, ані Меліан у Менеґроті; бо після загибелі Дерев із Аману не надходило звісток ані з гінцями, ні з духами, ні зі сновидіннями. У той самий час Феанор на білих телерських кораблях перетнув Море, висадився в Затоці Дренґіст і там, біля Лосґару, спалив кораблі.
Розділ ХІ. Про Сонце та Місяць і Втаємничення Валінору
Розповідають, що після втечі Мелкора валари довго та незворушно сиділи на тронах у Колі Судьби; та вони не дармували, як про те заявляв нестямний Феанор. Адже валари багато чого здатні робити подумки, не докладаючи рук, і можуть безголосно і тихо радитися між собою. Так вони, недремні, крізь валінорську ніч линули думкою назад, до створення Еа, й уперед, до його Кінця; втім, ані влада, ні мудрість не пом’якшували їхнього болю, бо валари знали, що тієї години твориться зло. Вони оплакували смерть Дерев не більше, ніж відступництво Феанора — один із найлихіших учинків Мелкора. Феанора було створено в маєстаті тіла і духу, найвідважнішим, найвитривалішим, найпрекраснішим, найчуйнішим, найумілішим, найсильнішим, а також наймайстернішим із усіх Дітей Ілуватара, в нім палав яскравий вогонь. Тільки Манве міг частково збагнути, якими дивовижними творіннями Феанор уславив би Арду, якби не піддався впливу Мелкора. І ваньяри, котрі, як і валари, залишалися недремними, розповідали, що, коли гінці передали Манве відповідь Феанора, той заплакав і похилив голову. Та, почувши останнє Феанорове слово про те, що діяння нолдорів довіку житимуть у піснях, він підвів голову, ніби зачувши далекий голос, і сказав:
— Нехай буде так! Дорогою ціною будуть куплені ті пісні, зате і складені — добре. Таку жертву принесуть нолдори. Так, за словами Еру, в Еа постане небачена краса, а зло обернеться на добро.
Та Мандос промовив:
— Але залишиться злом. Невдовзі Феанор прийде до мене.
Коли ж валари нарешті дізналися, що нолдори дійсно покинули Аман і вирушили назад у Середзем’я, вони підвелись і почали втілювати те, про що радилися подумки, щоби подолати наслідки бід, яких завдав Мелкор. Тоді Манве наказав Яванні й Ніенні застосувати сили зрощення та зцілення; і вони зібралися на силах, спрямувавши їх на Дерева. Та сльози Ніенни не змогли вилікувати смертельних ран; і довго співала серед тіней самотня Яванна. І вже коли зникла надія і захлинулася її пісня, на безлистій гілці Телперіона розпустилася єдина велична срібляста квітка, а на Лауреліні — єдиний золотий плід.
Яванна зірвала їх, і тоді Дерева загинули, а їхні безживні стовбури й понині стоять у Валінорі як нагадування про втрачену радість. Квітку ж і плід Яванна віддала Ауле, а Манве освятив їх, і Ауле та його народ створили для них лоді, аби ті вмістили і зберегли їхнє сяйво, — так сказано в Нарсиліоні — «Пісні про Сонце та Місяць». Ті лоді валари передали Варді, щоби вона зробила з них небесні світила, яскравіші навіть за прадавні зорі, та щоби були вони найближчі до Арди; і валіе дала їм силу перетинати нижні сфери Ілмену та скерувала плинути визначеним курсом над поясом Землі з Заходу на Схід і повертатися знову.