Сповідь

Гадаю, сказаного цілком досить, щоб зрозуміти, чому я, не будучи дурнем, часто здавався таким навіть проникливим людям. А найгірше те, що моя фізіономія й очі обіцяють більше, а обдурені сподівання роблять мою дурість ще разючішою для інших. Ці подробиці варто знати, щоб зрозуміти подальшу розповідь. У них сховано ключ до багатьох дивних вчинків, які зазвичай приписують моїй нетовариській вдачі, що мені зовсім не властива. Я любив би товариство, як і кожен інший, якби не був певен, що виставляю себе в ньому не тільки в невигідному світлі, а й зовсім на себе несхожим. Я вибрав саме те, що мені найбільше підходить, – ховатися від світу й писати. Інакше ніхто ніколи не дізнався б, чого я вартий, ніхто навіть не підозрював би цього. Саме так і трапилося з пані Дюпен, хоча вона була жінка розумна і хоча у неї я прожив кілька років; згодом вона сама не раз говорила мені про це. Втім, бували і деякі винятки, про які я говоритиму далі.

Визначивши таким чином мої таланти і відповідне для мене становище, залишалося лише дати мені змогу здійснити своє покликання. Трудність полягала в тому, що я не закінчив навчання і навіть не достатньо знав латину, щоб стати священиком. Пані де Варенс надумала відправити мене на якийсь час до семінарії. Вона переговорила про це з ректором. Це був лазарист[44] на ім’я Гро, людина добра, сліпа на одне око, худа, сива, найдотепніша і найменш педантична з усіх лазаристів, яких я лише знав, – що, кажучи по правді, ще не було великою чеснотою. Він приходив іноді до матусі. Вона приймала його ніжно і навіть часом трохи кокетувала з ним, змушуючи іноді шнурувати їй корсаж, що він і робив досить охоче. Тим часом, як він виконував її прохання, вона метушилася по кімнаті, хапаючись то за те, то за те, а пан ректор, не випускаючи з рук шнурків, бігав за нею, буркочучи і щохвилини повторюючи: «Та постривайте ж, пані!». Картина була доволі кумедна.