Схід

Пополудні у низькій дерев’яній крамниці дівчина запитала нас про гроші. Про монети з далекого світу. Вона сиділа на касі. Тендітна, бліда, тиха. Мов з’ява у цій вітряній прерії. Колекціонувала дрібні. Металеві кружальця з літерами чужого алфавіту. Ми пішли до готелю «Транзит». О. приніс євро, а я злоті. Ми намагалися пояснити валютну плутанину об’єднаного континенту, але вона крутила монети у пальцях, наче це були крихти далеких країн, в яких затрималися образи міст, будинків, людей і тварин. О. сказав, що мешкає в Берліні. Вона усміхнулася чи до нас, чи до своїх думок і сказала дещо запитально: «Ето бєрлінскіє дєньгі…». Можливо, вона уявляла Берлін так, якими були для нас у дитинстві далекі краї на одноколірних, невиразних поштових марках. Вони були як вікна, що відчиняються у безмежність невідомого і гарного. Я купив горілку, і ми вийшли. На великому газоні навколо пам’ятника Лєніну здіймав куряву вітер і дріботіли кози. Люди десь сиділи, сховавшись від цих повівів безмежжя. Лиш ми тинялися, а кози за нами. Ще до цього магазину, до отого, щоб розвідати реалії. Всього було більше, ніж у Монголії. Повні полиці. Добробут. Пластик, фольга, алюміній, кольори. Усе кирилицею, і треба було трохи здогадуватися, як у загадковому Сезамі. Під низькими стелями розложистих хат, посеред цього вимореного погодою дерева, з цим пилом з-над Гобі у повітрі. Природа, природа, трохи дощок, балок, доми, що виринають із цієї природи делікатно і майже натурально, і раптом таке буяння барв, полисків і принад. Немов хтось зачерпнув цього повну жменю і посипав тут для втіхи. Упаковки. Це виглядало якось порнографічно. Така безсоромність посеред гармонійних відтінків смут степу до обрію. І водночас печально, бо товар від товару віддалений на десятки, на сотні кілометрів, а між ними тільки ця пустка, цілковита антитоварність, порожнеча, яку не заповниш фольгою, позолотою, пропозицією і дистрибуцією.