Мертві квіти
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-617-688-014-1
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Мертві квіти». Краткое содержание книги:
Ратушняк так i не наважився прийняти жертву, але використав практично усi хвилини, вiдпущенi на роздуми. А тим часом цей хiд слоном був потрiбен, наче повiтря, iсторику, щоб викрутитися з надважкої ситуацiї. Нiхто з численних уболiвальникiв так i не зрозумiв, що ж вiдбулося на шахiвницi i чому лiкар не добив свого земляка. Мироненко викрутився з матової ситуацiї i виграв партiю.
— Жодного разу я бiльше не подав йому руки, — весь на нервах трусив губами Ратушняк. — Жодного. Це у картах блефують. Шахи — гра чесна.
Стас розумiв його. Тодi, у фiналi, його дядько бачив безвихiдь ситуацiї. Будь-хто на його мiсцi здався би. Вiн вирiшив блефувати, усвiдомлюючи, чому упродовж попереднiх рокiв знайомства навчив приятеля i суперника, розумiючи, що цей блеф має усi шанси спрацювати.
Уже сутенiло, коли машина зупинилася бiля хати Ратушняка. Старий зовсiм розклеївся, i Стасовi довелося вести його попiд руки, добре, що не трапилося жодного перехожого. А от що скажуть дружина чи дiти?
— Iване Павловичу, — попросив Стас пiд час перепочинку бiля яблунi, — а може у вас хоч фотка мого дядька є? Ну, хоча б побачити, яким вiн був…
— У-ус-с-сi пов-викидаввв!!! — просичав старий хiрург. — Юдиних фоток не тримаємо. I на поховання не ходив! С-станiс- слав-в-в… Ти ще пацан проти мене… Я тобi с-скаж-ж-жу… Є така пiдлiсть, яка не про-о…
Пiсля блювання старому стало легше, але бажання говорити пропало.
ХХX
У музейних коридорах пусто i прохолодно. Своєрiдний запах. Розумiючи, що час завiтати й сюди, Стас пiднiмався на другий поверх, вiдчуваючи у грудях не те що холодок — справжню порожнечу. Зараз йому нарештi доведеться побачити свого покiйного щедрого родича. Зараз.
Назустрiч вийшла жiночка, яка чимось нагадувала панi Мурашевич — i манерою вдягатися, i звичкою тримати себе, хiба що була молодшою.
— Доброго дня, — привiтався Стас. — Пробачте, хотiв звернутися до вас iз таким. Я — племiнник покiйного колишнього вашого директора, Мироненка. Чи не залишилося у вас якихось фотографiй мого дядька? Можливо, газетнi вирiзки… Ну будь-що. Хотiв побачити, як вiн виглядав молодшим.
— А вдома у вас що, нiчого немає? — здивовано запитала жiнка, ведучи його до зали.
— Ви знаєте, ми не контактували, — пояснив Стас. — Узагалi я мало що про нього знаю. А вам доводилося з ним працювати?
— Так.
Стас так i не змiг вловити, що саме промайнуло в iнтонацiях працiвницi музею. Вона виявилася не надто контактною i розмова не клеїлася. З цього прохiдного залу вони перейшли до iншого i вона пiдвела гостя до стiни з фотографiчними портретами у рамках. Жiнка довго водила пальцем по рядах на стiнi, але це викликало у неї ж нерозумiння i навiть розгубленiсть.
— Хмм… — промовила зрештою вона. — Наче тут висiв останнiм часом. Це — експозицiя iсторiї нашого музею. Усi працiвники ось тут. I вiн також. Десь у цьому мiсцi, в рамцi. Мiж Ляховичем i…
Вона взялася за пiдборiддя у повному нерозумiннi i застигла. Портрет покiйного директора щез. Виходило, хтось добре подбав про те, щоб пiсля його смертi не залишилося навiть спогадiв. Та знищити геть усе неможливо. Така фiгура як директор музею, завжди у центрi уваги мiсцевої преси — постiйнi зустрiчi, виставки, ще якiсь заходи… Стас був упевнений, що за роки роботи його стiльки разiв наклацали об'єктивами, що хоч щось десь мало б завалятися, тому i напосiв на розгублену жiнку.
I вiн не помилився. З якоїсь папки в архiвi вона таки витягла пачку фотографiй, серед яких навiть траплялися кольоровi. Одна була велика i на нiй у повний зрiст стояла група людей.
— Ось, — промовив Стас, вiдчуваючи, як раптово захрип його голос. — Вiн?
— Так, — вiдповiла працiвниця, не вловивши iнтонацiй гостя.
Пальцi натурально тремтiли, коли взяв до рук фотокартку. Стасовi нiколи не доводилося бачити дядька, а ота дитяча пам'ять, що тримала його далекий приїзд i подарунки, не зафiксувала зовнiшностi родича. I все-таки спадкоємець одразу упiзнав покiйного.