Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової
- Автор: Сапожников Леонид Александрович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-498-451-2
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової». Краткое содержание книги:
Воюючі країни: Німеччина й Австро-Угорщина з одного боку; Франція, Великобританія, США, Італія та Росія з іншого — виготовили в 1914-1918 роках понад 150 тисяч тонн отруйних речовин (найскромнішим був внесок Росії — 3,7 тисячі тонн). Кількість жертв хімічної війни була величезною, але підрахувати її точно ніхто не зміг. Тільки в російській армії, за різними даними, гази вбили від 11 до 56 тисяч осіб. Щоб уявити число інвалідів, треба помножити ці цифри на 10.
Так воювати не можна! Ця думка міцніла в різних країнах і 1925 року втілилася в Женевський протокол про заборону застосування хімічної зброї. Радянський Союз і ще ряд держав підписалися із застереженням, що не будуть застосовувати її першими, а тільки у відповідь. Угода була половинчастою: вона не забороняла розробляти і виробляти хімічну зброю. Дуже скоро, вже 1926 року, цією лазівкою скористалася Німеччина.
Після поразки в Першій світовій війні Німеччина втратила право на повноцінні збройні сили. Версальська угода 1918 року забороняла їй мати авіацію, флот, важку артилерію і танки, а кількість військовослужбовців було обмежено цифрою 100 000. Але на сході тепер був Радянський Союз, завжди готовий допекти Антанті, а з користю для себе і поготів. На німецькі гроші в Липецьку створили школу військових льотчиків, у Казані — школу танкистів, а у Вольську Саратовської області — хімічну школу. Німці також побудували в СРСР завод з випуску отруйних речовин і випробовували їх разом з радянськими військовими хіміками на полігоні «Томка» під Вольськом. У Німеччині це було б нереально через саму лише високу густоту населення.
Вже перші результати показали, що «застосування іприту авіацією проти живих цілей для зараження місцевості та населених пунктів технічно цілком можливе і має велику цінність». Саме таке повідомлення отримав з «Томки» Сталін 31 грудня 1926 року як новорічний подарунок...
У 1933 році з приходом Гітлера до влади співпраця з німцями припинилась. Але залишився надзвичайно цінний досвід застосування хімзброї та захисту від неї.
Згадаймо роман «Золоте теля», написаний 1931 року. Остап Бендер тільки-но переконав Корейка розлучитися з мільйоном «легко і без стогонів». Вони прямували вулицею за грішми, аж раптом завила сирена, і... замість Корейка «на великого комбінатора дивилася дивовижна пика зі скляними водолазними очима і гумовим хоботом... „Що це за жарти?“ — грізно сказав Остап. Але цієї хвилини набігла група людей у таких самих протигазах, і серед десятка однакових гумових пик уже не можна було знайти Корейка... Остапа взяли під руки, і молодецький голос сказав: „Товаришу, ви отруєні газом! Ви потрапили в отруєну зону... Не гнівайтесь, товаришу! Ви ж знаєте, що йдуть маневри. Зараз ми вас віднесемо до газосховища“».
Ілля Ільф і Євген Петров добре знали, про що пишуть. Вони й самі, напевне, потрапляли в подібну ситуацію. 1927 року в країні було створено масове товариство ОСОВИАХИМ («Общество содействия обороне, авиационному и химическому строительству»). Воно не тільки готувало «ворошилівських стрільців», парашутистів та планеристів, а й проводило навчання із ППХО — протиповітряної та хімічної оборони. Будову протигаза й уміння з ним поводитись вивчили у цьому товаристві 38 мільйонів осіб! І вважалося, що цього недостатньо.
Чого тільки не робили для пропаганди протигаза! Так, у листопаді 1935 року двадцять працівників Пантелеймонівського металургійного заводу ім. Карла Маркса (серед них п’ять жінок) здійснили піший похід з міста Сталіно (нині Донецьк) до Москви. Він тривав 25 днів. Усі 1200 км вони йшли в червоноармійських шинелях, із гвинтівками і у протигазах! У лютому 1936 року відбувся 150-кілометровий протигазовий перехід із Калініна (нині Твер) до Москви. Порівняно з першим він видається дитячою забавкою, але цікавий висновок організаторів: «Коні та собаки в дорозі лякалися людей у протигазах. Цей факт говорить про те, що протигаз не став іще звичайним, необхідним приладдям кожного і що ідеї протигазового захисту ще не проникли в усі куточки нашої країни»...
Ідуть один за одним двоногі слоники, лякаючи гумовими хоботами коней... Я сміявся, знайшовши в газетному архіві ці факти. А потім збагнув, що до них слід ставитися всерйоз.
Головною фінансово-промисловою опорою Гітлера був концерн «І. Г. Фарбен», перейменований згодом у «І. Г. Фарбеніндустрі». Він став спонсором нацистів за рік до їхнього приходу до влади. Концерн продукував з вугілля синтетичний бензин — передусім для потреб вермахту. Іншим, особливо секретним напрямом його діяльності було створення та виробництво отруйних речовин — зокрема, «Циклону Б» для газових камер Освенціма, Бухенвальда і Майданека.
1934 року хімік цього концерну Герхард Шредер отримав газ табун, який упродовж кількох хвилин викликає параліч і смерть. П’ять років потому під його керівництвом було синтезовано інший нервовопаралітичний газ — зарин, а 1944 року ще більш сильний зоман, один грам якого робить смертоносними 33 кубометри повітря.
Отже, Гітлеру вистачало хімічної зброї і за кількістю, і за асортиментом. Чому ж він ніде не застосував її? Не з поваги ж до Женевського протоколу 1925 року!
Кажуть, він боявся відплати, добре знаючи, що Сталін і Черчілль теж мають хімзброю. Але за цією логікою не слід бомбити противника, якщо в нього є бомбардувальники... Справа тут, думається, не в наявності зброї у ворогів, а в можливостях захисту від неї.
У Радянському Союзі до війни попри всі кумедні перегини було створено надійну систему хімічного захисту військ та населення. Протигаз мав майже кожен червоноармієць (навіть царська армія під час Першої світової війни отримала їх понад п’ять мільйонів). У тилу 38 мільйонів людей дізналися на курсах, принаймні, як правильно надягати протигаз. У самій лише Москві 860 тисяч жителів мали значок «Готовий до ППХО», який аби кому не давали! А на роботу в період німецьких авіанальотів не дозволялося ходити без протигаза.
Ну а в Німеччині — ні масових курсів, ні значків, ані протигазів для населення. З однієї простої причини: «Нацистські керівники ніяк не хотіли врахувати можливість війни на своїй території... Запевнення Герінга, що жоден ворожий літак ніколи не з’явиться над Німеччиною, було зустрінуте з майже сліпою довірою»... Ці слова належать дуже компетентній особі — генерал-майору пожежної охорони Третього рейху Гансу Румпфу.
І це не все. Для якісних протигазів потрібен природний каучук, якого Німеччина не мала. А синтетичний тоді ще розтріскувався від спекотного сонця і морозів. Тому у вермахті дуже цінували трофейні радянські протигази — вони ж були із справжнього каучуку! Німці не гидували надягати їх після «расово неповноцінних слов’ян» — адже життя дорожче за ідеологію...
От і маємо, що застосувати отруйні гази німці могли вже 1941 року під Києвом, Ленінградом, Севастополем чи Одесою, але хімічний удар у відповідь був би для них згубним. Адже Червона армія теж мала вдосталь хімічної зброї, хоча й не такої різноманітної.
Але чому ж тоді Сталін у морозному листопаді сорок першого не наказав відігнати німців від Москви отруйними газами? Йому, я вважаю, завадили дві обставини, будь-якої з яких було достатньо. Він розраховував на допомогу американців та англійців і, щоб не стати для них монстром, був змушений дотримуватись Женевського протоколу. А якби навіть надумав його порушити, фахівці ввічливо пояснили б вождю, що ці гази дають ефект тільки за умови плюсової температури.
На початку 1942 року військова розвідка доповіла, що на Смоленщині поблизу села Варварове німці змусили полонених червоноармійців надягнути радянські протигази і випробували на них якусь нову отруйну речовину. Протигаз не врятував нікого.... З інших джерел пізніше стало відомо, що в Німеччині спішно готують тару для перевезення отруйних речовин, у кожній роті на фронті з’явився хімінструктор, а замість протигаза FE-37 на озброєння прийнято поліпшений FE-41 (його зразок добули й доставили до Москви).