Морфій

Але запитають: чому цей пакунок розпечатаний? І тоді ти скажеш чому, відповіси твердо, і вони почують ту відповідь, змушені будуть почути і здригнуться від неї.

Вибіг із текою в руці, спіткнувся об нутрощі Каєтана Тумановича, упав, моє лице біля його подірявленого лиця.

Боже, чоловіче, та що ж ти зробив? Сам себе питаю. Нагло зрозумів. Що зробив? Ще хвилину тому сидів верхи на пораненій людині, котра нічого не боялась, і знав, що мушу сягнути туди, де не сподівався, що сягну, що мушу зробити щось, чого він буде боятися, довести йому, що вмію. І я таки довів, мій ножик закривавлений.

Виблював. Розплакався.

Не плач, Костоньку, мій дорогий, мій любий, мій єдиний. Не гидься людини в собі, Костоньку.

Чи я насправді зробив те, що зробив? Хто вів мою долоню, діткнувся маленьким вістрям червоного кутика кон’юнктиви, всунув під повіку, звідки в мене стільки сил, бо ж Туманович мав пручатися, а я лівою рукою стискаю його череп, він ані здригнеться, а маленьке вістря кружляє, дряпає кістки і обриває слабенькі волокна, звідки в мене така сила, щоби він піді мною ані здригнувся?

Ригаю далі, порожній шлунок шарпається і повертається, моя блювота мішається з кров’ю Тумановича.

Устань, Костоньку. Устань і йди.

Вийшов із квартири, східцями вниз. Деякі двері тривожно причинялися, але мого лиця, прихованого крисами капелюха, ніхто бачити не міг. Світ вирує.

Унизу вартовий.

— So endet es, wenn sich jemand mit uns anlegt, blöde Polacken[55], — буркнув німецьким голосом.

Чудово, Костоньку, чудово ти все владнав. Подвійно прислужився Польщі: труп із вийнятим оком і простріленою головою звалив на німців, вони будуть винні в тій болісній смерті.