Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Пан Фийса ще не домовив, а я вже зірвався з остогидлої тюрьми на волю.

— А ну ж стій! — наказав учитель.

Я зупинився.

— Марш у куток! На коліна! Руки вверх — і так стій!

Мене всього так перекривило, наче одним ковтком вдудлив бочку смердючих оселедців. Проте наказу підкорився й, похнюпившись, пішов у куток — все одно тут проводив значно більше свого шкільного часу, аніж за партою. Тим часом пан Фийса підійшов до Мані Крумплянки, поштиво вклонився й, хвилюючись, наче курокрад перед прокурором, ласкаво мовив:

— Маріє Петрівно, ви чули, якої непоправної шкоди завдав той збийвіч[9] нашому моральному здоров’ю? — Учитель єдину з нас Крумплянку чомусь величав по-імені й батькові. І тільки до неї звертався на «ви». — Ми, звичайно, Маріє Петрівно, всі обурені, рішуче засуджуємо цього прихвостня міжнародного імпералізму, — пан Фийса, палаючи від гніву, поглядом кивнув у мій бік. — За нанесену кривду світлій й немеркнучій пам’яті дорогого вождя світового пролейтаріату він мусить бути покараним. Тому, прошу вас, ідіть за його родичами — нехай прийдуть до школи. І негайно!

Бідний пан Фийса мав, очевидно, далекоглядний приціл. Він гадав, що гідний нащадок Фелікса Дзержинського Маня Крумплянка побіжить до нас додому, а за нею примчить захеканий дідо Мішо — великий дипломат і філософ. Обидвоє накрутять мені ослячі вуха, аби надалі був газдою своєму шаленому язикові і не плутав родовід вождів із мальфами й усякою другою скотиною… А далі побідкаються один одному, пойойкаються над світовим злом, живим уособленням якого був я, а надалі — «лем то най лишаться межи нами, розумними челядинами…» — почимчикують обидвоє після уроків у наш винний погріб. І все закінчиться благополучно: Маня Крумплянка увечері совісно наклепле доповідну, як вони у класі засудили прихвостня міжнародного імперіалізму, а пан Фийса за свою психічну травму, завдану мною, надурняка налижеться із дідом, а, мо`, ще й на опохмілля отримає… Проте мріям бідного учителя, як це завжди і буває з бідаками, не судилося вийти в люди. Чи так розпорядилась доля, чи Маню-безпекашку настільки травмувала моя ідеологічна диверсія, що втратила нюх нишпорки, але натомість нашого дому вона пішла до діда Петра — повної протилежності діда Михайла: людини суворої, впертої, залізних моральних принципів, а головне — неповторного у своїй натурі. Видно, саме через ті риси характеру діда Петра і прозвали у селі Наполійоном.

Особливо прославився у краї своїм норовом дідо Петро ще за небіжки Чехословаччини під час судового дійства із знаним у Європі авантюристом, шахраєм, злодієм, мештером Соломончиком із сусіднього Вонігова. Дід влапив його вночі, коли мештер виводив із стайні двох найліпших наших коней-ваговозів. Звісна річ: дід так вихрестив своїми довбнями Соломончика, що того неборака вранці прирічанська рідня понесла, як індійського раджу, — на кілках і у вереті. Наступного ж дня дід Петро подав на мештера до суду. Наша рідня умовляла покласти хрест і забути про справу, бо кожен знав, що сподіватись на перемогу над Соломончиком та ще й у судах — все’дно, що чекати від верби персиків. Шахрай Соломончик мав повсюдно великі зв’язки, знав кого і як підкупити… Зрештою, був вельми обізнаний у юриспруденції. Проте дід скелею вперся. Ну і, як мудро мовлять, що посієш, те й з’їси: дід Петро суд із вражаючим успіхом… програв. Соломончик переконливо довів, що заглянув у стайню із чисто людської цікавості: просто полюбуватися дідовими кіньми — яко великий любитель і знавець породистих гриванів.