Сповідь суперниці
- Автор: Вилар Симона
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-11-1
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Сповідь суперниці». Краткое содержание книги:
Новий роман уже добре відомої читачам Сімони Вілар — це історія двох непримиренних суперниць, які домагаються одного лицаря. Ситуація більш ніж драматична, оскільки й лицар, як ніхто, гідний кохання, й обидві красуні варті неабиякої уваги. Тут уже пахне трагедією. Котра піде з поля бою, котра вистоїть? Переживання читача нагадують мінливі емоції уболівальників під час яскравого спортивного видовища. Справді, чи є на світі гра, захопливіша за любовні турніри?
Повірте, шановні читачі, перш ніж ви дізнаєтеся ім’я переможниці в боротьбі за кохання, вам гарантовані неймовірні переживання, адже в цій книжці знайдете все: й життя, і сльози, і любов…
Усе це неабияк мене розважило. А як я тріумфувала, спостерігаючи, якою похмурою і блідою була Матильда під час церемонії присяги, коли перші вельможі Нормандії та Англії клялися підтримати її права, зберегти їй вірність, як спадкоємиці Генріха І! Стефан і Роберт Глочестер навіть посварилися прилюдно, не бажаючи поступитися один другому першістю складання присяги. Ці двоє завжди недолюблювали один одного, постійно сперечалися. Але Матильда… Ах, трісни моя шнурівка! — але ж сестричка виявилася не ліпшою за портову повію і тільки тому, що народилася в королівських покоях, може так зарозуміло зводити голову і величаво простягати руку для поцілунку.
І ще мене потішило те, як споганіла сестра. Загалом її визнавали красунею. Зросту, щоправда, вона була невисокого, але струнка, з яскравими вустами, блакитними очима і довгим рудим волоссям, що спадало до самісінького пояса з-під блискучого ободу корони. Ця рудизна притаманна всім нам, нащадкам Завойовника. У моєму темному волоссі вона мала значно цікавіший вигляд. А в Матильди волосся було каштаново-руде. І його яскравість дещо притлумлювала і блідість її, і темні кола під очима. Вона дійсно схожа була на жінку, котра, якщо й не тяжко перехворіла, однак щойно оговталась після пологів. І я не відмовила собі в приємності посолити рани душі її, коли ми опинилися сам—на—сам. Спочатку, звісно, я обіймала і цілувала Матильду, а потім із найбезневиннішим виглядом поцікавилася, хто в її почті той красень-хрестоносець, про якого ходять чутки як про її найвірнішого лицаря?
Я помітила, як здригнулася Матильда і нервово стисла біля горла хутро накидки.
— Його звуть Гі де Шампер, сеньйор Круельський, — хрипко мовила вона. — Він виявився зрадником, його шукають і за його голову призначено винагороду.
— Ах, ах! — скрушно похитала я головою. — Невже його так складно спіймати?
Матильда задерикувато посміхнулася.
— О, він невловимий. Його землі в Англії, у графстві Шропшир, але навряд чи його там знайдуть. Він — як вітер. А хіба спіймаєш вітер?
І про що вона тільки думала в найвизначніший день свого життя? Ні, я не розумію свою зарозумілу сестру.
Втім, як би не складалися справи в політиці, більше мене хвилювала власна доля. Я час від часу була з кимось заручена, але зазвичай із цього нічого не виходило. То батько вирішував, що наречений не те щоб гідний із ним поріднитися, то я сама вважала його непідходящою партією.
Тим часом серед дівчат королівського двору залишалося дедалі менше незаміжніх. Я почувалася дивно. З одного боку, прагла вийти заміж, з іншого — жадала залишатися незаміжньою і насолоджуватися волею. Але друге спричинило б спочатку нерозуміння, а потім і зневагу. Шлюб — річ обов’язкова, якщо не хочеш чути глузи за спиною, а там і принизливі жалощі, як до старої дівки. І тоді я вирішила сама обрати собі чоловіка.
Різдво двір провів у Руані, й коли свята минули, король вирішив присвятити один із днів аудієнції. І ось він настав: мій батько і його дружина Аделіза сидять на високому помості в головній залі Руанського палацу. Навколо юрмиться безліч люду, а лорд-церемоніймейстер за списком викликає на узвишшя того чи іншого прохача.
У грубих стінах палацу особливо відчувалися вогкість і холод. Довелося запалити три великі каміни в центрі зали й багато хто з присутніх гріли тут руки, очікуючи своєї черги постати перед монархом. Серед люду постійно з’являвся хтось зі знаті з почтом. Їх відразу помічали, поспішали звільнити дорогу, або навпаки — кидалися назустріч, простягаючи сувої прохань. Мені добре відомо, як часом дратує така нав’язлива увага, але й без неї я вже не могла. Тому і прийшла до великої зали.
Як завжди, я зі своїми фрейлінами розмістилися в ніші вікна. Ми пряли, насправді ж ця робота була про людське око. У залі, попри розведений вогонь, гуляв вітер, і я ховала замерзлі ноги в соломі, наваленій на підлозі. Однак накидку з лисячого хутра відкинула, щоб показати свою вузьку червону сукню.
До мене час від часу підходили, аби висловити повагу. І певна річ, поряд вертілися кілька вірних шанувальників. По-перше, мій зухвалий, гострий на язик Гуго Бігод, що раз у раз смішив мене шпильками на адресу когось із присутніх. Був і сором’язливий, мов дівчина, красень-трубадур Ральф де Бріяр. Награючи на лютні, він сидів біля моїх ніг. За плечима стояв дужий, ніби вепр, Теофіль Д’Амбрей — оце справжній охоронець, з ним нічогісінько не страшно.