Синій зошит
- Автор: Дочинець Мирослав Іванович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Карпатська вежа
- ISBN: 978-966-8273-38-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Синій зошит». Краткое содержание книги:
А я просто пливу — до берега.
Найбільше боїмося невідомого, непізнанного. Коли воно наблизиться, відкриється — у нас зароджується сила спротиву. Тому ворога, внутрішнього чи зовнішнього, слід якомога раніше викривати.
Буря вдалині страшніша, ніж над головою.
Кождий народжується з хистом. Та не кождий упізнає його в собі. Хтось злегковажить сим, хтось обере легші труди, хтось злякається покути. Я теж не зважився стати годованцем муз, хоча казали, що не обійдений талантами. Зате мав доволі знайомців серед людей творчости. І завсігди їх любив, тих, що вміють вилущити з соломи нашої юдолі зерно радости і передати се словом, барвою чи нутою. Вони яко ті блаженні, що ганяються за мрією і обіймають тіні…
Для сього треба мати не лише поклик, але й мужність.
Відкрити себе — цілком, у повну силу — можна лише чужим. Але не близьким, тим більше — не рідним. Ти їм знайомий до дрібниць і подивувань від тебе не чекають. Як і від себе. А світові ти чужий і осібний, тому цікавий. Бути самим собою в чужорідному гурті легше, ніж у рідному.
Знатне ліпше видиться на відстані.
Ми, українці, стійкі в трьох речах: у працелюбстві — на себе; у відчутті громади — для когось; у молитовній вірі — для Бога. Себто, ми власники-осібники, волелюбні й боголюбні.
Тому українці є європейцями.
Велика рятівна мудрість у тому, щоб не чекати подяки за заслужене; не чекати добра за добро; не чекати повернення боргів, але самому борги повертати.
Мудрість самозбереження.
Всяке діло піде легше й веселіше, якщо назвати його — служінням.
Просте слово, а як служить!
Від чого просвітні наші дні
— Чи буде ще просвіток моїм дням? — палко допитувався я в мудрого монаха, з яким сидів у таборі на Колимі.
— Буде, — відповів він.
— Гадаєте, що так хоче Бог?
— Так хочеш ти, — сказав він і повернувся у свій куток до молитви.
Чекають щастя примарного, проминаючи божисті дні…
Так чапля чекає дощу, стоячи по коліна у воді.
Майстерність і досвід — не браття. За незрілого мастака я десять досвідчених ремісників дам. Бо вправність — часто вроджене обдарування або здобуте світотворчим вишколом і терпінням серця. І в кождому випадку се є потреба краси. Вміння мистця, до якого б ремесла не належав, у тому, щоб спохопити ображчик досконалости природи і перебити його у свої поробки. Не рука робить майстра, а надихнене серце. Він вигадує в роботі те, чого не вміє і не знає.
А досвід — то знання вчорашнього дня.
Все головне — добувай із себе. Се я часто раю тим, хто готовий мене слухати. Се я радив і молодому новинареві, що починав працю на ниві словесній.
— Як писати? — доскіпувався він.
— Верни собі очи дитинства, згадай, як і що ти видів уперше. І так опиши. І нігда нічиєї ради не слухай — слухай лише себе. Та ще — Природу. Лише Природа може творити нову природу. — А про що писати? — не вгавав той.
— Пиши про те, як і що з тобою було.
— А якщо зі мною нічого такого не було?..
Прийшла молода жінка з бідою:
— Вуйку, завагітніти не можу.
— Як із чоловіком живете?
— Як усі…
— Чи файно вам удвох на самоті?
— Та спимо вкупі…
— Не спати треба, а любитися. Відкрито любитися.
— Як се? — питає з подиву.
— Коли на людях будете, при гостині, обніми чоловіка і поцілуй. Міцно поцілуй, так, аби всього в себе втягнути.
— Якось соромно… та ще при людях.
— А не соромно в діда дітей просити?..
— Поцілувати, кажете, вуйку? Сама?
— Сама. Але дуже смачно поцілуй. Так, аби губами і серцем.
— Такі ліки?
— Такі ліки…
За рік, дочувся я, найшлося в них хлоп’ятко. А я гадав — дівча буде. Бо ж від матері бризнула іскра на сиру солому любови.
Радування можна знайти в кождій роботі. Ще замолоду літував я на полонині в колибі вівчаря Данила. Чоловік простого замісу: на слово скупий, у роботі твердий, малописьменний. Та вразила мене його причуда: струмент мав різьблений, судину для молока — розмальовану, а долівку в хижі встеляв зіллям «для паху». І то ще не все: стриг Данило овець кожду на инший копил. Я аж приглядатися став — ачей привиділося! Одна ярка стрижена повздовжніми смугами, друга — поперечними, у третьої пасма перепліталися, котрась — із кіскою ходить, чи з кучерявим борлаком, чи в залишених вовняних панчішках… Отара як писанка. Узяв я Данила в допит: