Руденька
- Автор: Пилипенко Юля
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7337-2
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Руденька». Краткое содержание книги:
Звідки мені було знати, що саме тієї миті Зрадлива Доля і Його Величність Випадок одночасно підслухають мої думки, а далі трохи порадяться і вирішать таке: «Нехай вони зустрінуться. Зараз». А поки Доля і Випадок провадили свій кумедний діалог, я бездумним поглядом сліпо дивилася перед собою… доти, доки не спіймала себе на думці, що вже хвилин п’ять мене так само, не відриваючись, пасе холодними хитрими очима їхній власник – одягнений у все чорне чоловік: кепка, пальто… Він стояв на вулиці і говорив по телефону… і весь час дивився на мене… На ньому були бісові черевики «Catford», які я завжди зневажала… на плечі висів чорний рюкзак… Він дивився на мене… так дивно дивився на мене… він… Якби я навіть знала тоді, до чого призведе це «він так дивно дивився на мене», я б усе одно сіла і до цього автобуса, і до цього літака…
Я розплющую очі… як завжди, в літаку я спала. Дніпропетровськ. Ось він. О!.. сонечко світить… гадаю, вже й це заслуговує на подяку. Можна відстебнути ремінь, зробити вдих або видих, можна навіть кому-небудь потелефонувати. От тільки кому мені хотілося б зараз телефонувати? Нікому. А навіть якби й було кому, то що я скажу? «Алло, привіт… так… Москва мені дуже сподобалась… вона мене вбила і зжерла… ну, аякже, все чудово…» Єдина людина, з якою хочеться зараз говорити, мене зустрічає, а батьки – це святе… їм я, звісно, подзвоню. Втім, за два тижні моєї відсутності в цьому аеропорту нічого не змінилося: черговий автобус, який везе нас до терміналу… чужі погляди, стандартні розмови, набридлі мелодії made by Nokia, Vertu і iPhone. Я виходжу з автобуса, не поспішаю до терміналу і знов відчуваю на собі чийсь погляд… Ну, певно ж, це він… той чоловік у чорному… від його погляду мені стає ще гірше, ніж було до цього: чомусь виникло бажання дістати окуляри-краплі від «Ray Ban» – сховати за ними вії, що давно вже забули про туш. Ось воно… паспортний контроль… моє втомлене «добрий день» і… «У вас проблеми». Те, що у мене проблеми, я знала і без цього пиндючного персонажа, що засів у будці на українському паспортному контролі для UA CITIZENS.
– А як ви здогадалися, що в мене проблеми? – поцікавилась я з легкою іронією.
– Проблеми з вашим паспортом, – відповів усевладний прикордонник.
– Якраз це не проблема. Мене вже попередили в Росії, сказали, що потрібно вклеїти нове фото, адже мені стукнуло двадцять п’ять. Саме це я й зроблю одразу, як потраплю додому.
– Ні, дівчино, ви не розумієте… я не можу вас впустити до України… і у вас дійсно проблеми… тож відійдімо поговоримо… – І він усміхнувся мені тією знаменитою загадковою посмішкою, на яку здатні тільки українські прикордонники.
– Послухайте, я дуже втомилася… смертельно хочу спати… будь ласка, давайте зараз таки й закінчимо цю історію. Ви пропускаєте мене «додому», я щиро вам дякую і мило всміхаюся, ми не затримуємо чергу… і всі з того задоволені.
– Юліє Олександрівно, я навіть не знаю, громадянкою якої країни ви є… Росії чи України… я не розумію, як вас могли випустити з України з вашим недійсним паспортом… Це неможливо.
– У мене залишився старий посадочний… і квиток… Ви можете самі переконатися, що я вилетіла з України чотирнадцятого жовтня, а сьогодні я повертаюся з Москви в Дніпр. А ще ви могли б легко перевірити, що в мене є закордонний паспорт – він зараз у Києві, в німецькому посольстві.
– Я прошу вас відійти убік і почекати. Мені потрібно подумати, що з вами робити. Я мушу все перевірити і порадитися з колегами.
Я відійшла. Всі пасажири дивилися на мене: чоловіки – певною мірою співчуваючи, жінки – з ледь помітною зловтіхою. Чоловік у чорному заповнював якісь папірці, і його чомусь радо привітав прикордонник – той самий, що вирішив позбавити мене душещемної зустрічі з Батьківщиною. Я кинула на підлогу свій «Луї Віттон» з ноутбуком, притулилася до стіни і чекала, сподіваючись на диво. Раптом, як гриби після дощу, один по одному почали з’являтися «інші» прикордонники. Мусила кожному переповідати одне й те саме. Хтось цікавився, де я працюю, хтось канючив у мене знижку до нічного клубу «Opera», хтось посміхався – вони прилипли до мене, мов мокре листя восени. А я не люблю мокре осіннє листя: воно завдає мені жалю. Терпець мені урвався після того, як один з них вирвав з моїх рук паспорт і сказав: «Ось… вважай, що ти прилетіла… без паспорта… читай!» При цьому розгорнув мій паспорт на якійсь сторінці, тицьнувши своїм по-українськи пухким пальцем у дрібний текст. Я, навіть не глянувши на нього, сказала: «Ну, прочитала, і що далі?» «А далі… дзвони тим, хто тебе зустрічає, і кажи, щоб не поспішали». Це було все. Крапка.