Риб’ячі діти

Все одразу стало напрочуд зрозумілим – білим, глибоким і порожнім.

Перший заступник розвернувся, і краватка, що майже горизонтально спочивала на череві, наче вказала їй тупим яскраво-червоним кінцем правильний напрямок – двері.

В жіночому туалеті на п’ятому поверсі, сирому і неохайному, де категорично заборонено курити, але всі, в тому числі Ірина Василівна, курили, як паровози, дочекалася, доки жіночки догомонять про свята, олів’є та шампанське, про хрещених та дітей/онуків, інші сімейні справи, підійшла до вікна, поклала на тьмяне прохолодне скло руки, притулилася лобом; дістала із сумочки бінокль, звичним жестом протерла оптику і довго дивилася вдалечінь на стару церкву з банями, які змінюють колір у залежності від настрою неба і пори дня та року з блідо-синього на яскраво-зелений і навпаки. Роздивлялася звично тріщину, що тривожною блискавкою миготіла на дзвіниці – з минулого разу (а пройшло, здається, всього десь два місяці?) тріщина збільшилася на півметра, не менше. Цікаво, цю небезпеку хтось, окрім неї, зауважує? Тріщину на дзвіниці Ірині Василівні показав начальник управління у справах релігії, тепер уже колишній – він підбивав до неї клинці (підбивав-підбивав, та не підбив), а звідки він сам дізнався, невідомо. Можливо, потрібно сходити до священика, бо саме цю стіну, як стверджував екс-кандидат у коханці, як на долоні, видно тільки з вікна жіночого туалету міськвиконкому, а навряд чи місцевий батюшка тут буває. «З одного боку – бродячі тварини, яких ми нещадно вбиваємо; з іншого – церква, що тріскається навпіл. А посередині ми, люди. То що ж із нами може відбуватися гарного? На що ми можемо претендувати? На любов, красу, гармонію – звідки їм узятися?! Якщо ми терпимо людей, що так жорстоко і безкарно вбивають собак, то потрібно розуміти, що рано чи пізно нам доведеться терпіти і тих, хто безкарно і жорстоко вбиватиме нас самих», – подумала сумно, і тут вхідні двері туалетної кімнати почали відкриватися, почувся сміх, й Ірина Василівна сховалася в кабінку. Дістала цуценя з сумки і при непевному штучному світлі (в мерії роками не змінювали перегорілі лампочки) піднесла його, легке, наче пір’їнку, ближче, щоб роздивитися як слід – тремтяча, худюща, тонкодовголапа, здається, дівчинка білої масті без жодних шансів на життя. «Як і у мене», – поскаржилася було Ірина Василівна, проте, спостерігаючи за хвилину своє доглянуте обличчя в дзеркало, поправляючи коштовні золоті сережки і модну зачіску, встидалася – в такому стані вона знаходилася вчора: тремтіла, скиглила, пускала слину, майже пісялася. А сьогодні лише одна крапля молока суки, яку вночі вбили пострілом у шию, повернула (привернула, перевернула) її до життя. І тепер, у цій реальності, здається, якщо ще й не абсолютно новій, то такій, що має терміново оновитися, вона змушена визнати, що більше не може працювати головним бухгалтером у комунальному підприємстві «Місто тварин». «Нехай все тепер у мене зміниться!» – шепнула собі тихцем і, дофарбувавши грубі губи, усміхнулася. Цуценятко обпісяло хустку і сумка трохи смерділа, але Ірина Василівна не розсердилася, як не дивно. Їй раптом стало так легко, вона перебувала в такому прекрасному стані, що якби людство подібним чином ставилося до життя, то ніколи б не знало горя.