Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.
- Автор: Антология, Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-6585-8, 978-966-03-6586-5
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.». Краткое содержание книги:
Наплакавшись до сита, повтирав сльози і нуж дивитися на всі сторони, чи де яку живу душу не побачить. Дивиться дивить, – а з-поміж галуззя дубового та соснового визирає красний і дуже ж то великий дім. Іде до нього, відчиняє двері, входить до середини, аби розпитатися добрих людей, куди би мож з ліса видістатись.
В великій кімнаті сидять за столом дванадцять розбійників, кіньчать власне полудновати і попивають з великих дзбанів золотих та срібних мід і вино. У кождого довгі вуси та бороди величезні, пояси зі шкури, а за поясами ножів та пістолетів багато.
Хлопець, як тоє побачив, мало від страху не омлів. Як опам'ятався, – нуж зачне просити а лементувати, щоби му дорогу до старенького вітця указали.
Найстарший розбійник, що був отаманом, обернувся до нього і каже:
– Вже тобі, мій хлопче, з того ліса не вийти, останешся ту і будеш всего в дому дозирати. За тоє їсти і пити можеш, скільки тобі ся схоче і ще вбрання дістанеш. Тепер ся лиши, поприбирай все, як ся належить, і затопи в п'єцу. Ми ідемо полювати, затвори двері у сінях, засунь і не відчиняй нікому, тілько нам, як вернемо. Сиди на місці і не важся ті ось двері, личком зав'язані, відчиняти. Ми ся о тім дізнаємо, а тогди смерть твоя.
І пішли геть в далекі ліси не на звіря, а на людей багатих полювати. А наш Іваньо сів си в кутчику, почав заводити тай каже до себе:
– Боже ж мій, Боже! Що татуньо скажуть, що я їм полуденку не приніс, вони тепер десь із голоду омлівають, що я бідний сирота діяти буду, пощо я ту йшов, як ту видобутись з того заклятого дому.
Так плаче і заводить, аж з великої туги заснув. Пробудився, коли вже смеркало, голод му дуже дошкуляє, роззирається по кімнаті і бачить, на столі їдла і напитку багато. Сів, попоїв і випив чарку меду, перехрестився, і якось му легше на серці стало. Пригадав си, що той найстарший пан му приказав, як відходив. Скоро позамітав хату, поприбирав усе, затопив у п'єцу, так що ся на цілу хату видно, і жде доки тії бородаті люде не вернуть.
Власне когут на північ запіяв, як зашуміло щось в лісі. Застукано до дверей, Івась схопився, відчинив. Увійшов найстарший, кров по ньому краплями тече, за ним повходили і другі. Зараз веліли си води дати, аби повмивати кров з себе. Тим часом розбійники зносили дуже тяжкі скрині та всякі статки з воза.
Як тілько зачало зоріти, збудили Івася, а найстарший велів му дозирати хату і пригадав знову, щоби не важився дверей, личком зав'язаних, відчиняти. За непослух смерть го жде нехибна.
– Нас, – сказав отаман на прощання, – через два дні не буде, дозирай що добре хату.
Хлопець зварив си сніданя, попоїв, та й зачав роздумувати, куди ті двері, личком зав'язані, ведуть, чому не велів він му їх одчиняти?
Пообзирався довкола, чи ся на нього хто не дивить, і взяла го страшенна охота заглянути туди. Зближився на пальцях, розв'язав личко і звільна відчинив двері.
І бачить дуже красну стайню, а в тій стайні жолоб золотий, а до жолоба прив'язані три красні коні. Один чорний, другий сивий, а третій білий, як сніг. Той останній обернувся до хлопця і каже:
– Іванцю душко, візьми ті три яблука, що от там лежать на вікні, сідай на котрого з нас і втікай враз з нами, тоді звільнишся від тих розбійників.
Хлопець не дався два рази просити, ухопив яблука, сховав за пазуху, сів на сивого коня, і всі враз лісами швидко, мов вітер, погнали.
Вже ся ліс закінчив. Через галуззя дерев указовалося поле. Аж ту загуділа земля, а незабаром з'явилися розбійники і женуть за утікаючими що тілько сил стане.
Тогді кінь чорний каже:
– Не лякайся нічого, візьми тілько одно яблуко з-за пазухи і кинь його поза себе.
Як тілько Івась тоє вчинив, так зараз з того яблука виріс за ними великанський ліс. Коні помчали далі, лиш незабаром загуділо знову, і женуть за ними розбійники. Тая запора не дуже їх спинила.
Тогді каже кінь білий:
– Візьми друге яблуко з-за пазухи і кинь його поза себе.
Івась так зробив, а за ними розлилася глибока і широчезна ріка. Розбійники скочили у воду, переплили на другий берег, і не багато бракувало, щоб їх усіх не піймали.
Тогді каже кінь сивий, а на ньому їхав наш Івась:
– Візьми третє яблуко з-за пазухи і кинь його поза себе.
Івась так вчинив, а вмить запалав вогонь широко і далеко, так, що не можна ані його обійти, ані до нього приступити. А білий кінь мовить до Івася: