Ті, що не мають коріння
- Автор: Новик Наоми
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: FLC, 2018
- ISBN: 978-617-12-4289-0, 978-617-12-4380-4, 978-617-12-4381-1, 978-617-12-4379-8
- Переводчик: Марія Пухлій
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Ті, що не мають коріння». Краткое содержание книги:
Оповідна манера автора зачаровує, а герої лишаються в пам’яті назавжди. Приголомшливо!
Дракон не був схожим на жодного чоловіка з нашого села. Він мав бути старим, згорбленим і сивим, він прожив у своїй вежі сотню років, але був високим, прямим, безбородим і мав пружну шкіру. Швидко глянувши на нього на вулиці, я, можливо, подумала би, що він — юнак, хіба що трохи старший за мене — людина, якій я могла б усміхнутися за бенкетними столами та яка могла б запросити мене до танцю. Але в його обличчі було дещо неприродне — сіточка зморщок біля очей, наче роки не могли його торкнутись, а праця — змогла. Обличчя в нього все одно було не потворне, але неприємне через холодність. Усе в ньому говорило: «Я — не один із вас і не хочу ним бути».
Одяг у нього, звісно, був багатий; парча з його жупана, навіть без золотих ґудзиків, могла б рік годувати родину. Та він був худий, як чоловік, у якого три роки з чотирьох були негаразди з урожаєм. Тримався він вимушено, із бентежним завзяттям мисливського пса, ніби хотів лише одного — хутко вшитися. Це був найгірший день у житті для всіх нас, але стерпіти нас він не міг; коли наша староста Данка вклонилася та сказала йому: «Мій пане, дозвольте мені відрекомендувати вам оцих…» — він перебив її та сказав: «Так, розберімося з цим».
У мене на плечі лежала тепла батькова рука — батько стояв біля мене, уклонившись; материна рука міцно вчепилася в мою з другого боку. Вони знехотя відступили разом з іншими батьками. Ми, усі одинадцятеро, несвідомо підступились одна до одної. Ми з Касею стояли біля кінця черги. Я не наважувалася взяти її за руку, та стояла достатньо близько, щоб наші руки злегка торкались одна одної, і я спостерігала за Драконом і все ненавиділа його, а він тим часом ішов уздовж ряду та піднімав обличчя кожної дівчини за підборіддя, щоб глянути на неї.
Він говорив не з усіма нами. Дівчині поруч зі мною, тій, що з Ольшанки, він не сказав ані слова, хоча її батько, Борис, був найкращим конярем у долині, на ній була вовняна сукня, пофарбована у блискучо-червоний колір, а її чорне волосся було заплетене у дві довгі красиві коси з червоними стрічками. Коли черга дійшла до мене, він, насупившись, позирнув на мене (холодні чорні очі, бліді вуста стулені) та сказав:
— Твоє ім’я, дівчино?
— Аґнєшка, — вимовила я — чи спробувала вимовити; я виявила, що рот у мене висох. Я ковтнула.
— Аґнєшка, — сказала я знову, пошепки. — Мій пане, — моє обличчя пашіло. Я опустила очі. Мені було зрозуміло, що, хоч як я стереглася, по моїй спідниці від подолу тягнулися три великі брудні плями.
Дракон пішов далі. А тоді він зупинився, дивлячись на Касю, так, як не зупинявся для жодної з нас. Він стояв там, тримаючи руку в неї під підборіддям, його тонкі жорстокі вуста кривила тонка вдоволена усмішка, а Кася дивилася на нього сміливо, не здригнувшись. Відповідала вона не грубим голосом, не рипливим абощо, а рівним і співучим:
— Кася, мій пане.
Він знову усміхнувся їй, не приємно, а виглядаючи, наче вдоволений кіт. До кінця шеренги він дійшов без інтересу, майже не глянувши на двох дівчат після неї. Я почула, як Венса вдихає, мало не ридаючи, за нами, коли він розвернувся та пішов назад глянути на Касю, досі з отим задоволеним виразом обличчя. А потім він знову насупився, повернув голову й подивився просто на мене.
Я все ж таки забула та взяла Касю за руку. Я стискала її так, що мало не роздушила, а вона тиснула у відповідь. Вона швидко звільнилась, і я натомість склала руки перед собою з яскравим рум’янцем на щоках; мені було страшно. Він лише знову ненадовго примружив на мене очі. А потім він підняв руку, і в його пальцях сформувалася малесенька кулька синьо-білого полум’я.
— Вона нічого не хотіла, — сказала Кася, смілива, смілива, смілива, така, якою я для неї не була. Її голос було чутно, хоча він і дрижав, тим часом як я тремтіла, нажахана, наче кролик, витріщившись на кульку. — Прошу, мій пане…
— Мовчи, дівчино, — сказав Дракон і витягнув руку до мене. — Візьми.
— Я… що? — мовила я, приголомшена більше, ніж якби він пожбурив її мені в обличчя.
— Не стій там як недоумкувата, — сказав він. — Візьми її.
Рука в мене дрижала, тож, піднявши її, я мимоволі торкнулась його пальців під час спроби зірвати з них кульку, хоча мені й було гидко; шкіра в нього пашіла, наче від гарячки. Але кулька полум’я була холодною, наче мармур, і доторк до неї зовсім мені не зашкодив. Із несподіваним полегшенням я тримала її між пальців, витріщившись на неї. Він роздратовано поглянув на мене.