Доки смерть не розлучить нас

Тепер Микита Чобітько та Іван Білоус мали ще й гайдамацькі наймення. На другий день після того, як Микита, встановивши через своїх родичів зв’язок з гайдамаками, привів його в ліс на північ від Городища, Петро Блажевський мав з Іваном розмову.

Вони сиділи біля куреня, накритого сосновими гілками. Отаман, на вигляд не старший за Білоуса, пильно подивившись йому у вічі, запитав:

– Микита, тобто Дужий, сказав, що ти не місцевий…

– З Лівобережжя я, – витримавши важкий погляд отамана, спокійно відповів Іван. – Верств за сто від Кременчука вниз по Дніпру є таке село Красиве, біля Петриківки. У нас, вважай, півсела Білоуси. Я Василя, коваля, син.

– У Кременчуку доводилось бувати, та й про Петриківку чув, а от про село з такою гарною назвою – ні.

Він усміхнувся, але в глибині очей була настороженість.

– Словом, зайда, хоч і недалекий. Нове наймення собі від назви села візьмеш? У нас хлопці часто так називаються.

Тепер у його погляді вже було відверте глузування.

– А що? Чоловік ти статний, з лиця хоч ікону малюй. Дівчата таких люблять…

Іванові голубі очі враз потемніли від гніву. Та він швидко опанував себе.

– Слово отамана потрібно цінувати, – з прихованою іронією відказав Іван. – Ви, пане отамане, назвали мене зайдою. Думаю, таке гайдамацьке наймення підійде мені якнайкраще. Ви не проти?

– У нас наймення козак вибирає собі сам. Ну, коли стає козаком, – останню фразу Петро Блажевський вимовив з притиском. – Хіба що хлопці згодом по-іншому охрестять.

Він ще раз пильно глянув на Івана і ляснув себе долонями по колінах:

– Що ж, Зайда, то й Зайда. Завтра Вепр візьме тебе з Дужим у вилазку – треба в рабкопі[7] продуктів трохи позичити. Нагани ви маєте, а там, може, і на гвинтівки розживетесь. Та й на коней було б не зайвим. Твій чалий, бачу, після далекої дороги накульгує.

Наступного ранку вони з Вепром та ще десятком гайдамаків вирушили до Мліїва, де нещодавно большевики створили радкоп, у якому були відібрані в селян млин, круп’ярня та олійня. Літо закінчувалось, і гайдамакам потрібно було запасатися продуктами на зиму.

Вепр, старший їх невеликого загону, був похмурим чоловіком років десь під сорок, в очах якого зачаїлись біль і розпука. Зайда уже знав про трагедію Вепра – зі слів Дужого. За тиждень до того, як вони потрапили до отаманів Блажевських, чопівці[8] розстріляли батьків Вепра, які жили на хуторі неподалік Звенигородки. Вони були внесені в списки «отвєтчиків»[9] і після знищення гайдамаками отамана Гризла поблизу хутора продзагону і міліціонерів, які його охороняли, були вбиті на своєму подвір’ї. Вепр тепер жив жадобою помсти, тож пощади большевицьким посіпакам чекати від нього було годі.