Джмеленя та Канікульне озеро

— А це моя вітальня, — далі коментував водяник. — Стіни з валіснерії, а стеля з гілок вавилонських верб. Як вам такий дизайн?

— Супер! А що за перстень? — запитала Дзвінка, розглядаючи дорогоцінність.

— З ним пов’язана давня історія. Колись на місточок до острівця прийшли дві біляві дівчини зі своїми однокласниками. Одна з білявок насміхалася над хлопцем, а той ненароком штовхнув її у воду. Так каблучка злетіла з її пальця. Я підібрав перстень і повісив сюди.

— А чому не віддав?

— По-перше, щоб не лякати намарне людей, а, по-друге, існує водяний закон: що загубилося у воді, належить підводному світу. Його віддавати не можна, хіба хтось випадково знайде.

Плотик розсунув вербове гілля, під яким заховалася справжня підводна кімнатка з металевим столиком, кріслами обабіч і прозорим пакетом, у якому зависла велика бульбашка повітря.

— А це що за кулька з повітрям? — запитав Дмитрик, застромлюючи голову глибше у відро.

— Це мій авіаріум. Ну ви ж тримаєте вдома акваріуми з різними підводними мешканцями. А водяники тримають авіаріуми з повітрям. У мене живуть два кубинські таргани.

Придивившись, діти помітили в повітряній бульбашці великих коричневих тарганів з бежевими крилами.

Далі пліт проплив над Тиціановою кухнею. Поміж стінами з високої осоки стояв старий кухонний креденс (а як він був з дуба, то й не гнив), збоку від нього виблискував старий металевий умивальник, а ще вбік — дубові столик і ослінчик. По столу повзали великі равлики із закрученими на гострий кут мушлями.

— Це мої домашні ставковики, прибирають стіл після обіду.

Від кухні кілька сходинок із плаского каміння вели до стежки. Вздовж них на шнурку висів Тиціанів одяг.

— Ти сушиш випрані речі у воді? Та вони ж ніколи не висохнуть! — здивувалася Джмеленя.

— Я їх не сушу, а мочу. Коли вони нормально намокнуть, можна буде покласти їх до шафи, — пояснив водяник.

— А як же ти переш одяг?

— Спочатку товчу в дерев’яному кориті з пісочком, потім кидаю в пральну машинку, напускаю шлангом у неї повітря та кручу педалі.

— Які педалі? У пральній машинці є педалі?

— Електрику у воду я не можу провести, тому в мене пральна машинка з педальним приводом.

— От клас! Я так само хочу! Під водою дуже важко забризкати свої штани соусом зі спагеті! — вигукнув Дмитрик.

— Дмитрику, диви, вже сонце сховалося за верби. Нам час додому, — мовила Джмеленя. — І твій одяг підсохнув. Пішли, щоб потім нам не дісталося від батьків.

— Тиціане, а можна ми розкажемо про тебе батькам?

— Викриття водяники не бояться, бо дорослі в нас просто не вірять. Навіть якщо ваші батьки побачать, як я ходжу під водою в цьому озері, то скажуть, що водолаз загубився.

— А діти?

— Діти вірять, але скоро про це забувають. Через декілька років скажете, що водяник Тиціан — така ж казка, як і русалки з домовиками.

— А вони також казка?

— Хм… От я про це й кажу. Заходьте до мене в гості. Мені сумно тут самому. Таргани та рибки небалакучі. Та й сміття тут стільки, що мені потрібна ваша допомога, щоб очистити озеро та повернути йому колишню красу.

— Ми ще обов’язково прийдемо! — пообіцяли дітлахи.