Оформляндія або Прогулянка в Зону
- Автор: Камыш Маркиян
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-58-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Оформляндія або Прогулянка в Зону». Краткое содержание книги:
В книзі ви не знайдете стандартних описів Зони, нудних історичних викладок і роздумів над істинними причинами Чорнобильської аварії. Тут – погляд зсередини на явище нелегального туризму в Чорнобильську Зону відчуження. Тут — смарагдові болота, міліцейські засідки, і збиті до кривавих мозолів ноги. Тут загрозливі зливи нічної Прип’яті та світанкові чари Полісся. Тут спроба відповісти на питання, що коїться в душі людини, яка роками і потай досліджує заборонену землю.
Але це може бути i звичайний рибалка, з яким привiтаєшся, стрельнеш сигарету, потрiщиш за життя i потопаєш далi на свою срану Чапаївку, а може бути i муторного вигляду мародер, а може цiлих троє, i навряд вони зi мною розiйдуся миром, особливо коли я спросоння, i коли вона лежатиме поряд — гаряча, засмагла i гола.
Звiсно, можна їх налякати, але тодi треба виглядати як повний псих, так аби люди вiдразу показували на тебе, коли їх просять впiзнати серiйного вбивцю на груповому фото. Так, аби вони з переляку говорили без матiв i вiддавали з пачки останню «ватру». Просто дiставали з нагрудних кишень цигарчини i вручали урочисто, вимикали налобники i зникали у темрявi, зникали у пошуках мiдного кабла, теплих буржуйок i найкольоровiших на свiтi металiв, яких не проґавити навiть серед чорної прип'ятської ночi. Аби вони зникали кудись у свої гнiзда. Там де iржi старих гойдалок пiдтакують пасмурам неба, а зiв'яле листя на баскетбольних майданчиках — твiй килим i ортопедичний матрац. Десь у хащi далеких сiл, де солдат у кам'яному плащi застиг серед галасливого птаства. Iмператор, архiмаг Болотяного Братства: спокiйний серед злив травня i незворушний пiд грозами серпня. Кудись, де поваленi лiнiї електропередач стирчать хребтами забутих чудовиськ. Де звитi мародерськi кубла з уривкiв радянських газет, чорно-бiлих порножурналiв i упаковок «ватри» — чорнушнi натюрморти вкраденого щастя забутих руїн.
Гаряча, засмагла i гола зима
Зима у Зонi — чарiвний час, коли серця нелегальних туристiв стукотять швидше. То магiчнi митi, зiтканi зi снiгу, вовчого вию i мокрих до скону нiг. Зима гарячить i паморочить нашi голови. Ми знаємо про iдiотизм таких походеньок, але все одно — беремо наплiчники, хапаємо теплу одежу i сiм кiло запасних шкарпеток, аби топати у нескiнченну заметiль. Аби тонути серед гiгантських заметiв.
Методичними руйнацiями зима дозволяє ухопити плиннiсть. Час не гребує вiдшматувати кахель вiд стiн, зiшкрябує штукатурку i рясно сипле її на схiдмайданчики сотень прип'ятських пiд'їздiв. I саме Вона старається бiльше за всiх. Саме Зима лупить кулаками кахлi i колупає обличчя старим радянським фрескам. Взимку волога падає чорнотою на артефакти минулого: валяє стiльцi, роздуває паркети, здирає шпалери i скидає їх на пiдлогу. Вона не зупиняється нi на мить.
Тодi i звертаєш увагу на фрески: вони осипаються просто на очах, падають вниз дрiбними шматками рiзнобарвної штукатурки. Ти приходиш щораз на одне й те саме мiсце i застаєш дедалi менше артефактiв пройдешнiх епох.
Коли я вперше потрапив до школи Чорнобилю-2, там свiтило сонце середини вересня, а битi шибки на пiдлозi скреготiли пiд ногами. Вiд тих звукiв птахи розлiталися порожнiми класами i сiдали на гiлля берез, якi рясно росли на пiдвiконнях класних кiмнат.
Облупленi коридори школи прикрашала фреска солдата-визволителя у гордовитiй позi на червоному тлi кровi i перемоги. Невблаганний час встиг зжерти ноги i пiдбирався до голови. Колись я повернуся i побачу на мiсцi фрески тiльки голi стiни i нiмий бетон.
Хащi Чорнобилю взимку — то Рiздво серед хуртовин. Давно колись на православне Рiздво ми пiрнули у хащi якнайглибше. Я i ще один такий самий турист iз жагою пригод, багажем проблем i штормовими вiтрами в гарячiй головi.
З чого починалися такi прогулянки? Нас зiбралися проводжати знайомi, ми сидiли на наплiчниках серед заснiженого Подолу, серед зимового Києва. Там були вiдмовляння i залякування страхами Зими, але синька надавала рiшучостi нам — двом новачкам-нелегалам, яким кортiло пройти дiйсно суворий обряд iнiцiацiї. Але все могло зiрватися: два злобних ППС-ники з собакою в наморднику спiймали нас за алкоголь у громадських мiсцях, вони ж нас i вiдпустили — ми ж бо тиснули i кивали на наплічники, розказували, що у нас потяг за годину i, якщо на нього не встигнемо, все одно прийдемо до них у райвiддiлок ночувати, де нам ще залишитись на нiч серед холодного сiчня? ППС-ники пiшли, ми рушили у бiк Зони, все вiщувало бiду.
Схопили чаю на автостанцiї «Полiсся» i впали у маршрутку на Овруч, у маршрутку на закинуту пiвнiч, на бруднi мiстечковi готелi, у яких ночуєш тiльки раз i нiколи не повертаєшся. Мали вискочити в Iванковi, але я заснув. Вирубився мертвим сном слiпої курки, провалився на сотнi кiлометрiв у м'яке сидiння, у прiрву безтурботних снiв про покинутi мiста i битi шляхи, засипанi густим шаром сухого сiчневого снiгу. У сни про щасливе Рiздво. Дякувати, напарник мене розбудив.
Iванкiв — мета параноїка. Чому параноїка? Чому б не доїхати до колючого дроту на маршрутцi, сказати водію гучно-голосно «Дякую» i не випхатися назовнi з матюками, свiтлом лiхтаря i подібними урочистостями? Водiї здавали нас. Ми зачиняли за собою дверi, а вони набирали зi старих «Сiменсiв» номери знайомих капiтанiв i здавали кепських i невдалих туристiв, яких за чотири кiлометри видають камуфляж i здоровеннi рюкзаки з карiматами, закрiпленi фастексом лiворуч або праворуч. Тому вiзьмемо таксі.