Страта
- Автор: Дяченко Марина и Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7744-8
- Переводчик: Виктор Бойко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Страта». Краткое содержание книги:
Івоніка спрагло й часто дихав. Він ніяковів, усміхався, здригався — і, нарешті, заліз до неї під ковдру; вона, одурманена вином, заплющила очі й віддала себе в руки долі... Аж тут під самісінькими вікнами гримнув ні сіло ні впало духовий оркестр.
...Ірена здригнулася — спогад було занадто виразний... Зняла руку з теплого панцира. Обмінялася поглядом із черепахою, послухала шум вітру за вікном, втомлено опустилася в крісло.
Негідник... Того дня він зустрів парочку закоханих і безпомилково накинув на дівчину оком. Простежив. А потім вигріб із кишень весь дріб’язок і зробив голодраним оркестрантам персональне замовлення...
...Вони стояли під вікном — бадьорі волоцюги з мідними трубами, — оті, з перехрестя... І гриміли весільний марш так, що в сусідніх будинках перелякано засвічувалися вікна... Бамс! — пронизливо клацали тарілки. Бамс!.. І вона заплакала, спохопилась і гарячково почала одягатись, а Івоніка укляк стовпом, а потім хутко рвонув вікно, обриваючи поролонові смуги утеплювача, і пошпурив на музикантів круглу табуретку...
Здоровезна туба з’імітувала непристойний пшик.
Івоніка опустився на підлогу й гарячково згадував усі брудні лайки — які знав і колись чув та забув, і ще такі, яких не знав і не чув — вони придумалися на ходу і тому вилітали з рота якось жалюгідно...
Яка вона була дурепа... Невже це так неминуче, й у вісімнадцять років усі дівчатка — ідіотки?!
А тоді вона, звичайно, вмить протверезіла. І бігла під звуки весільного маршу світ за очі і ледь не потрапила під машину...
А наступного ранку її, заплакану, кілька разів кликали до телефону, але вона не підходила, не бажаючи розмовляти з Івонікою... А коли покликали вчетверте, і вона зробила над собою зусилля та спустилася до віконця вахтерки, — ніякого Івоніки в слухавці не виявилося. Незнайомий голос вкрадливо поцікавився:
— Це Ірена?
Вона не готова була до такого повороту подій і тому промовчала.
— Алло, Ірена?
— Ви хто? — запитала вона похмуро.
— Я Анджей.
...Згодом вона дізналася, що він будь-що домагався поставленої мети. Абсолютно будь-якої.
Який ще Анджей? — Їй наплювати було, що її слухають.
— Той, хто замовляв Музику.
Вона промовчала.
— Я підібрав ваш записник... разом із номером телефону.
— І що? — запитала вона.
Проте вже через секунду додала:
— То засуньте цей записник... знаєте куди?
І жбурнула трубку на важіль...
Він був старший за неї на сім років. Жив сам, у величезній кімнаті — майже без меблів, але переміщатися по ній можна було тільки боком, попід стіною, бо весь простір займало середньовічне місто, побудоване... із сірникових коробок.
— Це що? — запитала вона, вперше переступивши поріг його кімнати.
— Та так, — він недбало махнув рукою. — Нічого особливого... Така собі моделька...
Вони зустрілися на нейтральній території — в кафе; Ніколан Петер прийшов у супроводі вродливої доглянутої жінки (з тих, хто до глибокої старості пунктуально відвідує спортзал, масажиста і косметолога). Дама, одначе, нервувалася, й Ірена з подивом збагнула, що джерелом її напруги є безневинна пані Хміль.
— ...І ваші останні речі. Я дала читати їх синові — той у захваті, у нього половина класу стоїть у черзі на цей журнал...
Скоріше за все, дама брехала. Мабуть, їй тільки вчора ввечері вручили журнал, і вона спішно простудіювала Іренину повість, бажаючи мати тему для приємної розмови з потрібною співбесідницею...
Бо вона, Ірена Хміль, для чогось їм потрібна.
— Ви збираєтеся розмовляти зі мною як представники Комітету чи як приватні особи?
Дама посміхнулася — досить мило, але за посмішкою все-таки відчувалося напруження:
— Затишна обстановка... сприяє насамперед приватній бесіді.
— І все ж таки?
— Так, ми уповноважені говорити офіційно, — Петер, повненький сумний блондин, зітхнув. — Ми розуміємо ваше... м’яко кажучи, замішання.
— Ви, звичайно, знаєте, що ми з чоловіком розлучилися п’ять років тому? — недбало запитала Ірена.
Петер кивнув:
— Ну так... Перепрошую за мимовільне нагадування про речі небажані та неприємні. Але... Комітет змушений просити вас про допомогу. Зокрема й про допомогу вашому... колишньому чоловікові.
Ірена мовчала.
Дерев’яний будиночок кафе був у цей час майже порожній. Столи стояли кружкома, проти входу — стійка, а в центрі, під широким отвором у стелі — жарівня. Ледь відчутно пахло димком, страва, замовлена паном Петером на трьох, тільки почала своє перетворення — від свіжих м’ясних шматків до рум’яної апетитної смаженини...