Білий король детективу
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Білий король детективу». Краткое содержание книги:
Та ось уже зрозуміло стало, що східцями з другого поверху спускається чоловік, спершу вони побачили його ноги в домашніх капцях, потім з’явилися смугасті піжамні штани, і по хвилі Майкл Джексон уже був у холі. Під піжамною курткою біліла сорочка, Майкл на ходу затягував вузол краватки, чепурився (теж на ходу). Він наче боявся запізнитися. Був це середнього зросту чоловік тридцяти з чимось літ, нічим не показний зовні — ні видом, ні статурою. Ординарний чоловік, яких багато зустрічаєш на вулиці і на яких не звертаєш уваги — заклопотаний службовець, та й годі. І коли на щось можна було звернути увагу — то це на його руки. Довгі, тонкі й чутливі пальці його рук не мали спокою: то щось пригладжували, то поправляли, то неспокійно металися в пошуках якогось діла… Рухався Майкл обережно і сторожко, наче остерігався когось сполохати.
Спустившись у хол, він роздумливо постояв, обвів замисленим поглядом хол і, певно, заспокоївшись, сів у крісло, що стояло трохи збоку від годинника. Сів, зітхнув, ще раз підрівняв краватку і завмер. Тільки білі тонкі пальці нервово перебирали невидимі клавіші на бильцях крісла. Із вікон навскіс падало місячне світло, і в тому світлі обличчя його здавалося дуже блідим. Коли до дванадцяти лишалося дві хвилини, він нетерпляче засовався в кріслі.
З легким шипінням годинник почав відбивати північ.
Джо невідь чому здригнувся й напружився. “Містика!” — сердито дорікнув собі подумки. Х’ю теж засовався, а Майкл аж підстрибнув у кріслі. Але на третьому ударі знову сів, на шостому схопився, посмикав чогось краватку, оглянув себе, як перед дуже важливою аудієнцією, пробіг долонями по ріденькій зачісці й глибоко зітхнув.
І зненацька з останнім, дванадцятим ударом годинника посеред холу, якраз де лежав килим і стояв столик з букетом айстр у кришталевій вазі (квіти, як відзначив Джо, були свіжі, поставлені, очевидно, звечора), забіліла яскрава пляма. На очах вона більшала, ширшала, яскравішала, потім почала видовжуватися — і раптом у тому овалі виникла вона.
Вигулькнула нізвідки. З нічого. З небуття. З повітря. З простору. Наче матеріалізувалася з невидимих атомів… Спершу вималювалися обриси голови і плечей, потім жіночий силует, що просвічувався наскрізь, з легкими контурами рук, стегон. Контур на очах густішав, рельєфнішав, робився випуклим, об’ємним і, безперечно, тілесним. Все це дивне народження з нічого відбулося за якусь секунду, і ось уже посеред холу стояла жінка — цілком реальна, земна і… І в той же час якась фантастична.
Була вона висока, довгонога, вдатна станом, пружна й молода. І сильна, принаймні таке складалося враження. Тіло її було повне зваби і снаги. Світле волосся розсипане по плечах і злегка відкинуте назад, так ніби в обличчя жінці повівав теплий ласкавий вітерець. Незнайомка мружилась, наче проти сонця, а на гарно окреслених м’якими лініями губах блукала привітна усмішка. У ясних очах — трохи здивованих і від того ще привабливіших — було стільки радісного блиску, немовби вона щойно з’явилась на світ білий і всміхається; як-бо гарно жити! Було в її очах, усмішці, у всій постаті щось від дорослої жінки, котра вже знає свої принади, і в той же час щось від наївної дівчини, яка тільки-но розквітла і відчула, що вона всім подобається і світ подобається їй.
Було незнайомці літ двадцять п’ять.
Вона була з тих жінок, на яких лише раз глянеш і — заусміхаєшся, радий трепетному життю, що у всій своїй юній довершеності постало перед тобою. І довго потім у тебе, як згадаєш її, затишно і спокійно на душі, і ти полегшено думаєш (забувши в ту мить про одноманітну сіру прозу життя): а хороше все ж таки на світі білому!
З кожною секундою в холі світлішало, і зрештою стало видно, як удень, і можна було роздивитися кожну рисочку на її лиці. Посередині холу стояла жива людина, до якої хотілося доторкнутися.
Х’ю і Джо переглянулись і одночасно звели брови — очі їхні були повні захоплення, обидва з бентежною насолодою вдихнули ледь уловимий запах якихось незвичайних парфумів, що линув од сонячної жінки у світлому овалі.
— Дже-енні… — У голосі Майкла забриніло стільки радості і водночас печалі та безнадії, що детективи аж розм’якли. — Дже-енні, здрастуй!.. — вигукнув він з відчаєм і тугою і ще з чимось таким, що й збагнути годі було.
Джо подумав:
“А що, коли це… Ні, я не можу повірити в потойбічну чортівню, якою двісті чи триста років тому лякали наївних простачків. Ні і ще раз ні. А що, коли це лиш мрія Майкла Джексона? Не чорна королева детективу, а — мрія. Мрія про любов, про щастя, яких у нього не було. Мрія, котра якимось дивом може матеріалізуватися?..”
Жінка-привид на привітання Майкла не відповіла.
— Ти, як завжди, мовчиш, Дженні, — гірко вихопилось у Майкла. — Чому ти не хочеш зі мною говорити? Скажи… хоч одне-єдине слово. Я ще ніколи не чув твого голосу, Дженні…
Жінка мовчала, наче була в іншому світі, наче між ними стояла хоч і прозора, але непробивна стіна.
— Я виглядаю тебе цілий день… Такий довгий-довгий день і ще й вечір виглядаю тебе, а ти… мовчиш.
Жінка дивилась кудись повз Майкла Джексона і всміхалася комусь іншому, невидимому. Дарувала усмішку щасливішому за Майкла. І здавалось, що нечутний у холі вітер, м’який і ласкавий, тріпоче її світле волосся, а невидиме тут сонце — сонце іншого, щасливішого світу, про який усі мріють, але який не кожному дано, пестить її вродливе лице.
— Я люблю тебе, Дженні! — у відчаї вигукнув Майкл. — Хіба ти не відчуваєш, хіба не здогадуєшся? З тієї першої ночі, коли я випадково йшов холом, а ти раптово з’явилася переді мною, життя без тебе мені не життя. І сонце’без тебе мені не сонце, і білий день без тебе не білий день. Жду півночі, як найбільшого у світі, х щастя, щоб побачити тебе. Але як довго, як неймовірно довго чекати півночі і як мало тебе бачу.
Жінка дивилась кудись повз Майкла і всміхалася комусь невидимому.
— Дже-енні… — простягнувши руки, що злегка тремтіли, Майкл повільно, наче сліпий, наближався до жінки. — Дже-енні… Я вдячний тобі й за те, що ти хоч з’являєшся до мене. Я тебе бачу щоночі і тим щасливий. Тепер я знаю, для чого живу. Чекати півночі, щоб подивитися на тебе, на твою сонячну усмішку. О, який я щасливий тепер!
На східцях, що вели на другий поверх, стояла у білій нічній сорочці його дружина і безгучно плакала — видно було, як здригалися її плечі, і сама вона в ту мить теж була схожа на привид.
У годиннику почулося легке шипіння.
Видиво хитнулося.
— Дженні, пострива-ай!!! — крикнув Майкл. — Я ще хочу тебе бачити. Не йди, не залишай мене самого. Адже в мене немає нікого, крім тебе, (його дружина, прикусивши зубами руку, щоб не закричати, метнулася назад, на другий поверх). Я люблю тебе! Я не можу без тебе! Скажи мені, як же до тебе дійти? Де починається дорога, що веде до тебе, у твій сонячний і щасливий світ?
“Якби-то хто знав, де та дорога, якою можна дійти до своєї мрії, — зітхнув Джо, і йому чомусь стало сумно, невимовно сумно.
Х’ю випростався, надав собі суворо-офіційного вигляду охоронця закону і ступив крок із свого сховку.
— Всім стояти! — крикнув він, певно, адресуючи свою команду не тільки Майклу, а й жінці-привиду. — Кримінальна служба! (На лацкані його піджака засвітився значок “КС”).
— Як ви посміли вдертися в моє житло?! — ніби пробудившись зі сну, вражено вигукнув Майкл. — Геть звідси! Мій дім — моя фортеця!
— Перед законом і фортеці відчиняють брами! — жорстко сказав Х’ю. — Іменем закону я…
— Але Дженні не ваша, — відступаючи від інспектора, заволав Майкл. — Вона моя! Чуєте, моя! Я нікому її не віддам, нікому! Тут немає ніякого криміналу!
— А це ми і хочемо з’ясувати, — озвався Джо, теж виходячи із засідки. — Спокійно, Майкле Джексоне, ми й справді зайшли сюди іменем закону. Дженні ніхто в тебе не забере. Ми лише хочемо з’ясувати деякі обставини стосовно жінки-привиду.