Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик

— О-ох, дай мені спокій, — простогнав Шаста. — Кажу тобі, я не можу встати.

Але кінь, допомагаючи собі носом і копитом, таки змусив хлопця піднятися. Шаста встав і роззирнувся довкола. Ззаду він побачив невеликий гайок, а просто перед ним земля була всіяна якимись білими квітками. Вдалині виднілося море — инколи вітер навіть доносив шум хвиль. Шаста ніколи не бачив моря з такої висоти — у його очах з’явилося щире захоплення. Доки сягав зір, тягнулося морське узбережжя, білі хвилі розбивалися об скелі, а над ними літали мартини. Припікало сонце. Шаста вдихав на повні груди п’янке повітря і насолоджувався запахом трав і квітів. Річ у тім, що хатина, у якій він виріс, і всі речі, що у ній були, міцно пропахли рибою. Спершу хлопець не одразу усвідомив, чому йому так подобається тутешнє повітря, але далі зрозумів: у ньому не було запаху риби. Поринувши у мрії, Шаста на якийсь час навіть забув про свої синці та біль у м’язах. По якомусь часі хлопець обернувся до коня:

— Гей, Бругу, ти говорив про сніданок?

— Еге ж, — відповів Бругу. — Думаю, треба зазирнути у бесаги — там напевно щось знайдеться для тебе. Ось вони, висять на дереві. Ти залишив їх там уночі, чи, радше, на світанні.

Шаста понишпорив у торбах і справді знайшов там м’ясний паштет — правда, він устиг трішки засохнути, жменю злиплих сушених фіґ. грудку зеленого сиру, невеличку баклажку вина і трохи грошей, десь із сорок кресцентів. Йому ще не доводилось тримати у руках таку суму.

Скривившись од болю, хлопець обережно вмостився під деревом і взявся до паштету. Бругу тим часом скуб траву.

— Хіба це не злодійство — забрати чужі гроші? — спитав Шаста.

— О, — відказав кінь з повним писком, — Я ніколи про це не думав. Вільний речистий кінь не повинен красти, це зрозуміло. Але тут ми в’язні, невільники у ворожій країні. Отже ці гроші — військова здобич. Ну подумай: як нам инакше роздобути поживу для тебе? Думаю, що ні ти, ні хто инший з людей, не їстимете те, що я, тобто траву й овес.

— Ні, я не зможу.

— А ти хоч колись куштував?

— Так. Але я не можу цього проковтнути. Ти б теж не міг, якби був на моєму місці.

— Чудні ви створіння, люди, слабкі і чудні, — мовив кінь.

Шаста поснідав — йому ще ніколи в житті так не смакувало, — і Бругу сказав:

— Зараз знову мене осідлаєш, але спершу я досхочу поваляюсь, — й одразу перекинувся на траву. — Ох, добре, ох, як добре, — задоволено кректав він, тручись спиною об дерен та дриґаючи у повітрі копитами. — Ти, Шасто, також покачайся, — фуркнув він, — це додасть тобі сил.

Але Шаста розсміявся:

— Ти так кумедно виглядаєш, коли лежиш на спині із задертими ногами!

— Що ж тут кумедного? — відповів кінь. Але наступної миті він раптом рвучко крутнувся вбік, підняв голову і, затамувавши подих, пильно глянув Шасті у вічі: — Справді, це виглядало смішно? — спитав він стурбовано.

— Еге ж, — усміхнувся Шаста, — ну і що?

— Думаєш, що речисті коні такого не роблять? — спитав Бругу. — Цієї штуки я навчився від безсловесних коней. Буде прикро, якщо у Нарнії раптом виявиться, що я нахапався багато низьких поганих звичок. Що ти про це думаєш, Шасто? Тільки чесно. Не шкодуй мене. Як гадаєш, справжні, вільні коні… речисті… вони… качаються?