Легенди про Тараса
- Автор: Лысенко Василий Александрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ УРСР
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Легенди про Тараса». Краткое содержание книги:
Це надає їй своєрідного поетичного аромату, безпосередності й привабливості. Автор описує епізоди й факти з біографії поета так, як їх уявляв собі гноблений люд, що вбачав у геніальному Кобзареві свого захисника, героя, поборника справедливості. Не дивно, що постать Шевченка, як і характерні обставини життя покріпаченого народу, у творах збірки зображені в піднесено-романтичному стилі. Це, безперечно, привабить кожного, хто візьме до рук книгу «Легенди про Тараса».
Не було такого дня, щоб він не мордував людей, не глумився над ними. Бувало, накаже гайдукам зігнати кріпаків до маєтку, вийде на ганок і починає варнякати:
– Я ваш пан, і ви мусите мені коритись, виконувати моє перше-ліпше бажання. Чуєте, це кажу вам я, граф Бузиновський! Ви бажаєте мені лиха. А я вас і хлібцем годую, і штанці ви з моїх конопель носите…
Отак міг Бузиновський розпікати людей з ранку до пізньої ночі. Розпікає, розпікає, а потім сам за серце вхопиться і репетує:
– Це вони навмисне мене дратують, хочуть у могилу звести… Ой, моє серце…
Та так жалібно стогне, так своє кобиляче лице скривить, ніби не він людей катує, а вони над ним, бідолахою, знущаються. А гайдуки та лакеї бігають біля графа, холодну воду до чола прикладають, вином міцним поять.
Стоять люди, голови похиливши, сумні, мовчазні, зажурені. Переступають з ноги на ногу, зітхають важко. Збиткується над ними підлий Бузиновський, та нічого не вдієш – граф.
А той не вгаває:
– Ось вони – призвідці! Хочуть мене з білого світу звести… Так дайте їм, мої вірні слуги, доброї прочуханки… Не жалійте лози, не жалійте сили своєї…
Налетять гайдуки на селян, схоплять кілька чоловік і починають шмагати вимоченими в розсолі різками. А Бузиновський дивиться, прицмокує задоволене та все примовляє:
– Ось так… Ось так… Бийте, бийте, не жалійте… Хай знають гайдамаки, як графу Бузиновському серце вражати…
І тут же знову починає людям вичитувати, жили з них витягати:
– Бачите, як я за вас турбуюсь, як розуму навчаю. А ви на мене гніваєтесь, недобрим вважаєте…
Скаже – і за серце хапається, падає, мліє. Оговтається трохи – і знову гайдуки людей шмагати починають.
Страждали люди, терпіли отаку наругу. Дехто тікав світ за очі в дикі степи, в байраки. Бо краще жити з вовками, ніж з такими виродками, як граф Бузиновський.
Довідався якось про графські витівки Тарас Григорович Шевченко і прийшов у село. А Бузиновського саме за серце вхопило – кріпаків своїх катував. Постояв Тарас Григорович, подивився, послухав графські проповіді. Тоді підійшов до Бузиновського й питає:
– А де ти взявся на землі, така паскуда, така нікчема, така бридота? Чого тебе люди до цього часу не заплювали, в грязюці не втопили?
Злякався Бузиновський, пополотнів, бо ще ніколи й ні від кого не чув він правдивого слова. Сидить, труситься, а гайдуки один на одного поглядають: не знають, що й робити. Схопити незнайомця страшно. Адже він у панський одяг вбраний, тож, певно, пан великий. Самого Бузиновського не боїться…
Повернувся тоді Тарас Григорович до гурту, скрушно похитав головою.
– Як вам, добрі люди, не сором отаку гниду на своїй шиї тримати й не роздушити?! Як ви можете терпіти отаку наругу над собою, над своєю честю?!
Підійшов Шевченко до кремезного селянина. Той стоїть, тримає в руках штани – тільки що йому добре гайдуки всипали
– І не соромно тобі, такому міцному, кремезному, підставляти свою спину під нагайки!
Почервонів селянин, опустив голову, мовчить. А хтось з гурту озивається:
– Та наш пан хворий… Рука на нього не здіймається. Ще вмре, ніхто не хоче гріха на душу брати…
– Хворий? – здивувався Тарас Григорович, – так ми його зараз вилікуємо… Ану, беріть графа Бузиновського, покладіть гарненько. Боїтесь? Ну так я сам полікую…
Узяв Тарас Григорович в гайдука ремінну нагайку та як почав графа Бузиновського вздовж і впоперек міряти! Той упав, верещить, як в'юн, звивається.
А Тарас Григорович добре відшмагав графа, плюнув на нього і каже людям:
– Яз нього півшкури спустив, а решту, як він не порозумнішає, ви знімете…
Кинув Шевченко нагайку – і пішов з села. Довго лежав граф Бузиновський, плакав, за серце хапався. А на другий день утік з села, бо соромно йому було людям в очі дивитися, та й боявся, аби кріпаки не зробили так, як Шевченко навчив.
ЯКІ ТАМ ЧЕРВІНЦІ?
Понад усе любив Шевченко простих людей. І завжди захищав їх – не боявся ні царя, ні панів, ні жандармів.
Приїхав якось Кобзар у Згурівку – є таке село на Україні. Коли дивиться, йде вулицею молодий парубок, та такий смутний, такий зажурений. Свитка на ньому латана-перелатана, штани аж світяться. Підійшов Тарас Григорович до парубка, питає:
– Чого це ти зажурився, молодий козаче?
Глянув парубок на незнайомця. Одягнений по-панському, а говорить простою мовою, і очі добрі, ласкаві. Незчувся бідолаха, як розповів про своє горе. Полюбив парубок дівчину-кріпачку, думав сватів засилати та справляти весілля – коли ж біда здибалася. Задумав пан за цю дівчину хорта виміняти. Ходив парубок, благав не занапастити віку молодого. Та де там? Пан і слухати не хоче. Як ти, каже, такий розумний, так давай мені сто карбованців золотом. Одружуйся з дівчиною і живи собі на здоров'я… А де ж бідняку взяти стільки грошей, як у нього крім старої хати нічого немає.