Україна у вогні
- Автор: Довженко Александр Петрович
- Язык: украинский
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Україна у вогні». Краткое содержание книги:
— Я бачу, хлопчику, тебе дечому навчили. Їх треба розбити, поки вони не очухались од своїх помилок. Якщо ж не встигнем — ми пропали.
— Фатер, я їх озброю! Я дам одному брату зброю, другому ні, от вони й вороги до смерті!
У колгоспника Купріяна Хуторного в клуні зібрались сусіди, здебільшого товариші Купріянових синів Миколая й Павла, що не знайшли в собі сили пройти мимо рідних хат і, кинувши велике товариство, приплелись додому на горе батькам і собі. Клуня перетворилась у своєрідний клуб загублених душ. Тут пилася горілка, гралося в карти, проклиналася доля і все на світі. І ніщо вже нікому не помагало. Сум і темний розпач у присмерку клуні повис над людьми, мов туман.
— Ай-яй-яй-яй-яй, що ж це ми наробили, товариші!
— Та не вий. Чого заскиглив? Не труї мені душу.
— Ай!..
— Як же воно це сталося, скажіть мені?
— На, випий!
— Не хочу. Не хочу... Вернуться наші, постріляють, видно, як собак.
— Е, жди тепер наших.
— Куди там.
— А може?..
— Ні. Пропало все.
— Вернуться.
— Ні.
— Не вернуться.
— Ну й що ж воно буде оце?.. На!
— Не хочу. От п'ю й не п'янію. Закушую і не маю смаку. Все, як трава. Все однакове. Все!
— Он повзуть. Ай-яй-яй.
— Ну, пропали.
— Раби.
— Хто?
— Ми... Оце євреїв у городах поб'ють та й за нас візьмуться.
— Ось будете ще ви самі один одного бити, — вмішався в розмову старий Купріян.
— Ну?
— Побачите.
— Я чув, що земля буде індивідуальна, наша.
— Земля наша, та ми вже не наші.
— Чого? Кажуть, тепер Україна буде самостоятельна, — сказав
хтось.
— Україна якась, мо', й буде, та вас чорт матиме. Роздвоїлися, дурноголові. Узнаєте тепер, — сказав Купріян.
— Так що ж його робити, дядьку?
— Доганяйте армію. Біжіть, може, ще не пізно. Бо горе вам буде.
Раптом одчинились ворота, і в клуню вбігла перелякана дочка Купріяна Христя.
— Тату, Павло в поліції! Уже з рушницею!
— Павло?
— Он іде до хати!
Купріян Хуторний немов скам'янів. Збентежилась трохи й решта.
— Гляньте, Павло і Гаркавий Іван!
Павло з Іваном ввійшли в клуню з німецькими рушницями в руках
— Здрастуй, поліціянт! Моє поштеніє! — усміхнувсь Купріян, немов випивши чарку гіркої отрути.
— Я не поліціянт. Я охорона порядку, — промовив Павло нові чужі слова.
— Порядку? Якого порядку? Кого охороняти і від кого? Ти, сукин ти син нехай. Блазень! — Купріян кинувся до сина з кулаками.
— Стійте! — затулився німецькою гвинтівкою Павло.
— Тату! — кинулась до батька Христя.
— Ну годі, тату, — вмішався й старший син Миколай. Він був поранений у руку й сильно страждав.
— Не прикасайтесь до цієї зброї! — крикнув несамовито Павло, переляканий несподіваним поворотом діла.
Купріян вдивлявся в Павла, і тяжкий батьківський гнів піднімався в його душі.
— А-а! Священна зброя. Недоторканна. Гітлерова...
— А сталінська де? Де та зброя, на яку я двадцять років витрачав свої копійки трудові? Де, я тебе питаю?
— Ну, тату, заспокойтесь, тату! — знову кинулась до батька Христя.
— Та не дуже там просторікуйте, дядьку! — гули дезертири.
— Подумаєш, воїн!
— Броня тонка, дядьку! Тонка броня!
— Пішов би, спробував.
— Пробував. Царя захищав, не тікав! — розсердився Купріян. — Кому ти присягав? — звернувся він до Павла.
— Тепер бога нема! — гукнув один з гультяїв.
— Брешете, єсть! Батьківщина!
— Так про це не було мови. Обучали класам. Обратно ж, усі побігли, — виправдувався Павло.
— А ти чому не побіг? Чого ти сюда приплентався, сукин ти син нехай? Охороняти німців од батька й брата? Миколай! — обернувся старий Купріян до старшого сина. — Ось твій сторож. Бережись. Сторож-брат — це тобі не шутка.
— Я не хотів цього...
— Так нащо ти взяв? — спитала Христя.
— Вони силою дали мені, під страхом смерті.
— Морди понабивали, — підтримав Іван Гаркавенко.
— Ага, злякався! Під страхом смерті свою зброю кинув. Під страхом смерті за Гітлерову взявсь? Так!.. От виховали! Коли ж це було видно, щоб у Хуторних був страх смерті? Щоб Хуторні боялися крові? Щоб...
— Дайте мені сказати, тату!
— Говори.
— Спочатку в мене була думка одмовитись і вмерти.
— Ну?
— А потім я подумав: хтось же її да візьме. Раз уже так сталося раз уже світ перемінився, комусь же, видно, треба цю зброю брати, будь вона проклята нехай!
— Так. Так ти перший за неї вчепився? Перший поліцай фашизму Павло Хуторний! О страмота!
— Не дратуйте мене, тату!
— Павло!
— Пам'ятай, сину: не пролив ти крові ворога в грізну лиху годину, проллєш батькову і братову проллєш!
— Ну годі, дядьку!
— Купріян Михайлович!
— Та годі вам. Якось воно обійдеться. Живуть же люди... — утішали старого дезертири.
— Кидай зброю! — спалахнув Купріян і несподівано схопив за гвинтівку. Раптом прогримів постріл, і смертельно поранений Купріян упав з тяжким стогоном додолу.
— Гальт! Руки вгору! Виходь! — гукнув німецький єфрейтор, з'явившись на порозі якраз в момент пострілу.
— Тікай, Миколо, — гукнув Купріян. Христя кинулась до свого нещасного батька.
— Доню моя... Моя дорога... Моя дорога квіточко. Оце наша гірка слава. Наш талан...
Микола вискочив з клуні, збивши з ніг єфрейтора ударом кулака, і кинувсь тікати городами. За ним побігло й троє дезертирів, що сиділи окремою компанією під клунею на колодах. Вони чули постріл і крики і побігли за Миколаєм, не знаючи гаразд, що й трапилось. Услід їм пролунало кілька пострілів.
Пробігли втікачі через городи, соняшники, через леваду, гречку. Вже недалеко й ліс у яру. Стали, оглянулись.
— Що ж його робити?
— Тікаймо до лісу! Кажуть, там десь партизани!
— А може, той... ай-ай-ай! Глянь!
— Он уже біжать, гляньте! Он-он-он! Женуться!
— Та ні?!
— Вони, їй-бо, вони... Миколай! Будь ти неладне нехай!
— А, ходім додому. Чого ж ми тут стоїмо справді?