Танці шайтана

Ось вони й піднялись із яру. Добре вже сутеніло. І вже було видно кілька вогників, що блимали на околиці містечка. Світилося з якихось злиденних хатинок, що приліпились до містечка з цього боку земляного валу. Ведмежатник зупинився і почав хреститись і славити Бога, що вивів його з цих ярів. Бо Дніпро перейшов щасливо у повний туман, а тут серед білого дня заблукав у яругах. Він якось неймовірно вивернувся і, не знімаючи зі спини козуба, витяг звідти зелений штоф. Видер з нього зубами дерев'яного чопа. І сунув у пащу ведмедиці. Та задерла пащу і почала смоктати.

Тимко очі витріщив, аж рота роззявив.

А дядько видер з ведмежої пащі штофа, пхнув їй у зуби чопа і гостро наказав: «Дєржі, Марьванна, дєржі!». І сам зробив кілька добрих ковтків оковитої.

Сивухою понесло аж до Тимка.

— С радості, значіт, і для бодрості!.. — Пояснив, з насолодою віддихуючись.

Але після оковитої ні Марьванна, ні її поводир не збадьорились, а, навпаки, почапали ще повільніше.

— Дядьку, ходімо швидше. Бо брам зачинять, і тоді померзнемо в чистім полі…

Та ведмежатник показав на пагорб, що зносився над рівним полем.

— Что ето такоє? Нє пойму: хата — нє хата, а что?

— Як що? Та бурдей, звичайно. Як женці жнуть у полі, а на них татари наскочать, то вони до бурдею ховаються. І через віконця по людоловах із самопалів б'ють.

— Вот і хорошо. Я пойду спать в єнтот ваш бурдєй.

— А як же я?

— А ти, мілок, со мной… Все равно засвєтло до острожка нє доползьом…

— Та в бурдеї холодно. Там все крижане!..

— А Марьванна зачєм? Онато нас і согрєєт.

Ледь не плачучи і клянучи все подумки, малий побрів по глибокому снігу. Дуже вузькі, але товсті двері на дерев'яних стрижнях вони розкрили без жодних зусиль. Всередині бурдею була вже ніч.

Марьванна задзеленчала ланцюгом і пішла в темряві по колу.

— Сядь, Машка! Сідєть! — Гостро наказав ведмежатник і почав длубатись у калиті, яка метелялась у нього на поясі.

Зрештою, дзенькнуло кресало, сипонули роєм іскри, і гостро запахло сіркою. Далі мандрівний лицедій дмухав, дмухав. Спочатку в темряві зажервіла багряна цятка. А там і вогник спалахнув.

Странній тримав над головою палаючу рурочку сухої берести. У великому бурдеї з низьким дахом, критим очеретяними кулями, стояло більше десяти обмолочених снопів. А в кутку лежали рівно складені тернові і грушеві ломаки.

— За такую удачу слєдуєт випіть!

Странній застромив берестяну рурочку в щілину в глиняній стіні. Хоч він ще перехилив штофа, а проте сильніше не сп'янів.

Тимко витяг з-за пазухи сороку і підкинув її, щоб вона сіла на верх глиняної стіни, якраз під очеретяним дахом. Сорока тільки раз стріпонула крилами — і вже була на сідалі. Стелі, звичайно ж, у бурдеї не було. А очеретяний дах зі сволоком та ключинами тримався на двох товстенних сохах. В одному місці дах продірявився і під діркою намело снігу. Та й через вузькі віконниці-бійниці понавалювало снігу.