Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

— Динаміту й детонаторів, — плів далі цей дурень, — Тридцять п’ять фунтів усього. Ваш шпиг бачив, як Самерфейс віддавав пакунок мені.

Тут старший наглядач, певно, мало не вмер на місці, і я цілком його розумію. Лишень подумати — тридцять п’ять фунтів динаміту в тюрмі!

Кажуть, що капітан Джемі,— так прозвали старшого наглядача, — сів і схопився руками за голову.

— Де ж той динаміт? — скрикнув він. — Мені його треба. Мерщій веди мене туди!

Сесіль Вінвуд побачив, що перебрав міри.

— Я сховав динаміт, — збрехав він. Йому нічого іншого й не залишалося робити. Бо то ж був тютюн у маленьких пачках, і він звичайним способом швидко розійшовся серед в’язнів.

— Дуже добре зробив, — сказав капітан Джемі, вже опанувавши себе. — Ходімо негайно до того сховку.

Та куди ж його йти, коли ніде ніякого динаміту не сховано? Він існував тільки в уяві негідника Вінвуда.

У великих тюрмах, таких, як Сан-Квентін, завжди знайдеться чимало закутків, де що завгодно можна сховати. Вінвуд вів навмання капітана Джемі і, мабуть, гарячково шукав виходу.

Як потім капітан Джемі доповідав в’язничній управі і як свідчив сам Вінвуд, дорогою він сказав, що я допомагав йому ховати динаміт.

Я щойно вийшов з карцера, де пробув п’ять діб і з них вісімдесят годин у пекельній сорочці. Навіть мої тупоголові тюремники бачили, що я дуже знесилів і не можу працювати в майстерні. І ось мене, якому дали цілий день оклигувати від страшної кари, — мене названо співучасником, що допомагав ховати тридцять п’ять фунтів вигаданої вибухівки!

Коли Вінвуд привів капітана Джемі на місце вигаданого сховку, там, звісно, нічого не знайшлося.

— Боже мій! Стендінг ошукав мене! — удавано вжахнувся Вінвуд. — Він витяг динаміт і переховав десь в інше місце.

У старшого наглядача вихоиився вигук, трохи енергійніший, ніж «боже мій». Киплячи з люті, хоч зовні й спокійний, він привів Вінвуда до себе в канцелярію, замкнув двері й немилосердно налупцював. Про це довідалася тюремна управа. Але вже згодом. А поки що Вівгвуд, навіть коли його бито, не переставав клястися, що кажо правду.

Що мав робити капітан Джемі? Він був певен, що тридцять п’ять фунтів динаміту заховано десь у тюрмі, що сорок найодчайдушніших довічноув’язнених все приготували до втечі. Він викликав Самерфейса на допит, і той запевняв, що в пакунку був самий тютюн. Проте Вінвуд знову поклявся, що то був динаміт, і йому повірили.

Саме тепер я з’являюся на кін або радше… сходжу з кону, бо мене позбавили і сонця, й денного світла і знову вкинули в карцер, до одиночної камери, де мене гноїли п’ять рокіїв без сонця і денного світла.

Я був спантеличений. Я тільки-но відбув кару і змордований лежав у звичайній камері, як мене раптом схопили та й знову вкинули в карцер.

— Тепер хоч ми й не знаємо, де динаміт, та небезпеки нема, — сказав Вінвуд капітанові Джемі.— Стендінг єдина людина, що знає, де він, а з карцера він нікому не годен буде нічого переказати. В’язні готові до втечі. Ми можемо захопити їх на гарячому. Від мене залежить призначити час. Я скажу, що о другій годині ночі вся варта спатиме, а сам повідмикаю двері й пороздаю їм револьвери. І якщо о другій годині вночі ви не знайдете всіх сорок, яких я вам назвав, одягненими й готовими до втечі, то можете до кінця моєї кари тримати мене в одиночній камері. А коли Стендінг і всі сорок будуть міцно замкнені в карцері, то в нас буде доволі часу, щоб відшукати динаміт.