Пандем [uk]

— Випробування психотропної речовини, — Кім з цікавістю розглядав гостя. — Або космічний катаклізм, що викликає масове помутніння розуму…

— Ви в це вірите? — хлопчик тонко, по-дорослому, всміхнувся.

— Ні, — Кім не знав, як з ним говорити. Не міг знайти правильного тону.

— А в те, що діагноз Прохоренка Віктора Антоновича від чотирнадцятого лютого був хибний?

У гостевих словах була якась ненормальна точність; до історій хвороби, що зберігалися в сейфі, ніякі хлопчики допущені не були. Прохоренків син?

— Кіме Андрійовичу, ви справді помилилися з діагнозом? — знову спитав хлопчик, дивлячись Кімові у вічі.

— Ні, — сказав Кім.

На кухні стало тихо. За вікном шкреблися, воркотіли, тупцяли по бляшаному «козирку» нахабні дворові голуби.

Усі все знають, подумав Кім. Тільки вірять по-різному: хто в нову методику, хто у святе благословення, хто в літаючу тарілку…

— Вони просто передумали вмирати, — зізнався він, зітхаючи. — Я не готовий тобі пояснити, чого так сталося.

— Я й не прошу пояснювати, — хлопчик знов усміхнувся. — Навпаки… я хотів би сам. Якщо дозволите.

— Пояснити? — Кім не хотів, щоб у його голосі прорвалося глузування. Але воно все-таки прорвалося.

Хлопчик не образився:

— У вас же ж нема пояснень? Чом би не вислухати мою версію того, що сталось у вашій лікарні? І заодно того, що сталося двадцять дев’ятого лютого. І того, до речі, що сьогодні сталося з вами…

Стрес, подумав Кім. Можливо, пригода з палаючою машиною ушкодила його дужче, ніж здається…

Згодувати йому легенький транквілізатор?

— До речі… — сказав він легко й буденно, як звичайно говорив з пацієнтами. — А як ти опинився… на трасі? Ти що, ночував там, ждучи, поки я беркицнусь?

— Ні, — сказав хлопчик. — Не знаю, як вам сказати… як це краще подати. Краще, ніж двадцять дев’ятого лютого.

— Що?!

— Ви незабаром утратите роботу. Просто нікого буде лікувати.

Кім роззявив рота, щоб м’яко пожартувати у відповідь, але так і не придумав жарту.

— Що, всі будуть здорові?

Хлопчик кивнув:

— Так. Як ваші теперішні пацієнти. Як Прохоренко Віктор Антонович.

— Він твій родич? Може, батько? Дядько?

— Ні, не родич. Мені здається, родичів у звичайному розумінні в мене взагалі немає…

Кім раптом усвідомив, що гість сидить, не розтискаючи губ, а голос його звучить у Кімовій голові. На секунду повернувся жах двадцять дев’ятого лютого — коли зупинялися поїзди, й літаки безсило опускалися казна-куди, коли телефонні лінії не витримували лавиноподібного навантаження, коли алкоголіки назавжди кидали пити, хтось волав з жаху, хтось намагався накласти на себе руки, а хтось щиро дивувався, через що ґвалт: подумаєш, голос у голові…

Цокав годинник. Затишно булькали голуби.

— Як ти це робиш? — запитав нарешті Кім.

Хлопчик зітхнув: «Та отак…»

— Та отак, — повторив він уголос. — Я подумав, що саме сьогодні вам буде легше в це вжитись… у нову реальність. Стрес розмиває межі ймовірного…