Манекен

У світлі напівсонного ранку купка роззяв тріщилася на другий поверх магазину, помічаючи там тіні, прислухалася до слів, — стояла, затамувавши подих, бо відчувала шкірою, що відкрито підслуховує, чекала миті, коли той, хто говорить, зрозуміє випадкову дурницю: говориш комусь, а чують усі. Та ні. Перехожі вибігали з метро, пробиралися крізь незрозумілий для них натовп, спотикалися, зупинялися, задирали голови. А дівчинка все говорила і говорила, трохи невміло та в мікрофон.

Біля кучугури снігу зупинилось авто, замовк двигун.

— Що це таке?

— Не знаю. Чекай. Тихо! Наче хтось говорить в мікрофон.

— Голову відірву!

— Тихо! — Жест рукою. — Замовкни! А музичка нічого.

— Диви скільки народу! Хто це там приколюється?!

— Замовкни! Так, так, так. Оце промо! От що! Спокійно йдеш, відчиняєш магазин і чіпляєш вивіску — розпродаж!

— Ти що?!

— Повторюю!

— А ціни?!

— Ті самі! Спокійно відчиняєш і чіпляєш вивіску — розпродаж! І посміхаєшся, посміхаєшся, посміхаєшся. Не криви морду! Давай, вперед! Не можеш? То роби байдуже обличчя і вперед!