Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Іноді він підводив голову над рахунками, ніби випірнувши, знов набирав повітря, роззявляв рота, знесмачено плямкав сухим та згірклим язиком і безпорадно роззирався, ніби чогось шукаючи.

Тоді бувало, що він тихенько дріботів від ліжка в куток кімнати, ближче до стіни, де висів добре знаний інструмент. Це було щось на зразок клепсидри, себто великої скляної ємності з унцієвими поділками, наповненої темним флюїдом[12]. Батько під’єднувався до цього інструменту довгою гумовою кишкою, схожою на кручену й болючу пуповину, і таким чином сполучений з отим нікчемним пристроєм зосереджено завмирав; його очі темнішали, а на поблідлому лиці з’являвся вираз чи то страждання, чи то гідної осуду насолоди.

Потім знов наставали дні тихої зосередженої праці, заплетеної в самотні монологи. Коли він сидів отак у світлі настільної лампи серед подушок великого ложа, а кімната більшала над ним абажурною тінню, що єднала його з великим царством міської ночі за вікном, то відчував, не розглядаючись надовкіл, як простір обростає його пульсуванням шпалерної гущавини, сповненої шепотів, сичань і сопінь. Він добре чув, навіть і не дивлячись у той бік, усю ту змову, сповнену спільницьких підморгувань та бісиків в очах, які розпускались у квітах вушних раковин, налаштованих на вслухання, і темних вуст, що кривилися.

Тож він позірно занурювався ще більше у працю, рахував і додавав, намагаючись не зраджувати гніву, що назбирувався в ньому, і поборюючи спокусу з раптовим криком, наосліп кинутися позад себе, набрати повні пригорщі тих витких арабесок, тих виплоджених самою ніччю пучків з очима й вухами, що росли і множилися, вимарюючи все нові пагони й відгалуження з матірного пупка пітьми. Заспокоювався ж він щойно тоді, як із відпливом ночі шпалери починали в’янути, згортатися, губити листки та квіти й по-осінньому рідшати, пропускаючи далеке світання.

Аж тоді, під скрекотіння шпалерних птахів, у жовтому зимовому яснішанні, він на кілька годин засинав густим чорним сном.

Днями і тижнями, відколи він, здавалося, поринув у заплутані поточні рахунки, його думка потайки вирушала в лабіринти власних нутрощів. Він затримував дихання й наслухав. І коли його погляд, мутний та збілілий, повертався з отих глибин, він заспокоював його усміхом. Він ще не вірив і відкидав як абсурдні ті домагання та пропозиції, що так і напирали на нього.

Удень це було щось наче розумування і переконування, довгі монотонні розважання, що велися впівголоса, сповнені гумористичних інтерлюдій[13] та провокаційних кпинів. Але вночі ті голоси виринали з куди більшим натиском. Пристрасть поверталася все виразніше й вагоміше, і ми вже чули, як він розмовляє з Богом, ніби просячись і водночас боронячись від чогось, що настирливо прагнуло й домагалося свого.

Аж певної ночі той голос піднявся загрозливо й невідпорно, жадаючи, щоб він йому свідчив нутрощами і вусти своїми[14]. І ми почули, як зіходив у нього дух, як він підводився з ліжка, як видовжувався у пророчому гніві, захлинаючись гучними слови, стріляючи ними, як мітральєза[15]. Ми чули гуркіт бою і батьків зойк, зойк титана зі зламаним стегном[16], який усе ще відсварюється.