Ярославна

Зціпивши зуби, я борсався, напружував м’язи — вірьовки врізувалися в тіло до кісток. Невже Галієв не добіг? Ще можна врятувати Ярославну. Ще можна погасити пожежу.

Ярославна підвелася і, мов сновида, ступила крок-другий до офіцера. Обличчя її було біле-біле, як пелюстки лілеї, а очі… Моторошно було дивитися в ці очі, сповнені невимовним горем і розпачем, гнівом і ненавистю. Один із солдатів злякано перехрестився. А вона тими страшними очима зиркнула в лице офіцерові. Не витримав він і поспіхом затулився рукою, наче обпекла його не поглядом, а жаром.

Дівчина презирливо відвернулась і, неприступна, горда й прекрасна, пішла на солдатів. Вони, зачаровані, розступалися перед нею, а за ними було море, непривітне, холодне, осіннє море. Вона ступила у воду і пішла назустріч хвилям, все глибше й глибше. Ось уже видно тільки плечі й русяву голівку. Услід дівчині зацвьохкали кулі. Білопінні хвилі поспішили сховати Ярославну.

Знайоме «ура» загриміло в горах, і луна, ніби й вона чекала наших, радо підхопила і невтомно повторювала його, посилювала, множила. Я притулив чоло до холодного каміння і заплакав:

— Пізно… пізно…

Білі, відстрілюючись, одступали. Їм навперейми бігли червоноармійці…

Мене підняли, розв’язали. До палаючого будинку вже не можна було підступитись. Бійці однесли подалі від вогню тіло професора Лаврова. Поруч поклали Івана. А Ярославни не знайшли. Тільки впіймали на хвилях ніжну блакитну стрічку…