Його звуть Міша… або Зорі в макаронах

50 плюс 50. Ітого - рубль. Плюс то шо минулого тижня - шість двадцять.

В баби на тумбі позичив гривню - всього сім двадцять.

Не вистачає.

Можна сказати, що збираєм на подарок хімічкє.

В жовтні. На свято революції. Ага. Отпадає.

- І шо, в Мосійця є?

- Є.

- Гриня, не бреши. Він же задрипок перший!

- Хай мене ваш Тузік покусає.

- Та нашо йому той бадмінтон? Мух по стелі шльопать?!

- Не знаю. Но шо є, то є. Неоспорімий факт.

Ми сидимо на цеглі, що Реви привезли строїться та так і кинули.

Розвожу колінки і стискаю знов - і чого ті штани рвуться в самих отвєтствєних місцях?

- Одна буде в тебе. Одна в мене.

- А воланчік?

- Гм. У Редьки.

- Значить, з нас по двадцять, а з нього десять.

- Да, Міша? А як грать, то він тоже буде десять хвилин. А ми двадцять?! Дзуськи! Перший же заплаче. Так шо дерем з Редьки більше!

Пишу в зошиті:

Коли ми граємо в ладі, програє завжди Вербицька. А коли вона програє, то реве і шморгає. Хоча бачили б, як вона тікала від Василя Петровича, коли той застав нас на баштані! - гепард, а не дєвка! Тіки коси мотляються, як крила. Чи як хвости лемурів. Чи як хоботи. Ні, чула б про хоботи - образилась. Як крила!

Ми тоді тікали, як підірвані, в Гані згубилась босоніжка. До ночі шукали її в соняшниках, в рівчаку. Шукали навіть в мурашнику, але там самі мурахи. Шукали, бо тьоть Іра Ганьку не вбила би, але покалічила точно. Не знайшли. Сиділи і плакали під забором вдвох - Вербицька заливчасто, голосно, протяжно. Я - за компанію, тихо і стримано.

А потім вийшла Ганькина мама і сказала:

- Що кричите, собаку збудите. Ідіть їсти борщ.

І ми пішли.

Ясно, що в хату пішли, а не в…