Рай

— Ходім! Як іти, то йти; як стояти, то стояти. Іди собі, що з тобою зробиш…

Борзокінь безнадійно махнув рукою, відвернувся, скло–нив голову на долоню, обперши лікоть об поличку; скло–нив голову — похитує, наче в незміренному горі.

Астряб поклав йому руку на плече:

— Спасибі за добрість до мене. Гроші, що ви приму сили взяти, верну при першій нагоді. А сьогоднішньої зустрічі не забуду.

Сказав і пішов. Борзокінь рвонувся від полички. З несамовитою серйозністю дивиться вслід студентові; стоїть — ніби прислухається до свого серця.

Астряб порівнявся з одноповерховим побіленим домиком, у якому вічно ворушила папери «будівельна контора». Невідомо, що вона будувала, тільки ж цілий день у шість розчинених вікон видно було хмару службовців за канцелярськими столами: вони рахували, нотували, креслили, обговорювали, смоктали цигарки в різнокольорових мундштуках і клали їх на круглі попільнички. «Діло» в палітурках «самозшивачках» циркулювало між службовцями спершу в напрямку годинникової стрілки, потім — навпаки; після цього — навхрест, по діягоналі, а зрештою робило невстижимі кривульчасті ходи від одного канцелярського носа до другого, аж поки сонечко, надивившись на знуджені персони, казало: «щоб ви подуріли!» і в пурпуровій скорботі зникало за пожежною командою.

«Діло» снувало роздеридушно–нудну павутину в високому передобідньому темпі, коли дві молодиці, що прогулювалися по тротуару, стали біля вікна і метнули з очей сто бісиків до симпатичного бухгальтера. Одна красуня прибрана в строкату, мов птиця з казки, хустку і сірий халат. А друга в звичайній одежі: в полотняному, видно, власноручно пошитому і пофарбованому в кремовий колір платті і рожевому береті на вівсяно–жовтих кучерях, що ритмічно ллються до плечей. «Веселі очі — голубіші, ніж відсвіти волошок у золотому дзеркалі. Збомбардувавши бісиками бухгальтера в окулярах, схожих на ручки кравецьких ножиць, молодиці зневажливо відвернулись від нього. Зеленоока осяяла поглядом Астряба і з веселою сміливістю спитала:

— Пробачте, ви не знаєте, котра година?

— На жаль, не можу сказати точно; здається, дванадцята.

— Здається… мені здається, що я вас сьогодні в сні бачила. Катерино, не щипайся!

Голубоока легенько штовхнула жартівницю пальчиками і, засоромлена, відвернулася, ховаючи усмішку. Симпатичний бухгальтер підморгнув Астрябові крізь ножиці.

Астряб відповідає в тон:

— Я думав, чому так приємно спалося? А тепер знаю: я знаходився в ваших снах.

Молодиця проясніла від злодійського компліменту — мов грушка в цвіту; несподівано споважніла:

— Ви, мабуть, до професора Споданейка?

— Так.

— Поспішіть! Бо він, бідний, як на прив’язі; як непритомний: дивиться крізь стіну і з собою розмовляє. З ума сходить. І скажіть, що Якилина Молоточкіна скоро прийде підлогу мити.

— До побачення, — вклонився Астряб і швидко пішов до дверей двоповерхового сусіднього будинку. З них, скляних на верхній половині та заґратованих, виступив дід — худий, високий, жердка на винограднику, і весь у чорному: від капелюха до гумок на закаблуках.

Дід покинув відчинені двері… Пробує нахилитися — не може: такий негнучкий від старости, що срібним пухом обліпила костистий череп.

Астряб підняв картоновий футляр від окулярів і подав старому.

— Я вдячний вам, юначе, — велично, разом з тим ласкаво прогудів дід.

— Ах, нема за що, — говорить Астряб, чомусь ніяковіючи.

— Дрібні взаємні послуги і знаки уважности не коштують нам нічого, а роблять життя приємнішим стокротно, — виголошує дід і збирає коло глибоких світлих очей сіяння з брижок, мов два світанки. Випромінює з обличчя несказанну добродушність і милість. Збентеживши Астряба вкрай своєю сердечністю, виймає з кишеньки на грудях візитову картку і подає її. Зовсім помалу склоняється, а з такою гідністю, з такою повагою до співбесідника, що, здається, залізний пам’ятник у відповідь схотів би доземно вклонитись.

— Юначе, я буду радий привітати вас у себе і провести приємні хвилини за шахами. Перший поверх, кімната номер десять. Геннадій Лебедінов. Чи можу знати, як вас звуть?

— Олександер Астряб.

— Надзвичайно приємно. Дуже прошу вас, мій молодий друже, штовхніть мене в спину!

Астряб відступив на крок, наморщивши брови до болю.

— О, не дивуйтесь! Я прошу вас, милий хлопче, справа зовсім проста: ось так, — показує дід долонею, — ось так в середину спини.

— Я, звичайно, можу, — говорить Астряб, — але я не розумію.

— Молодий друже, сміліше! Ну? Ах, не бійтеся! Енергійнішим ударом — ну!

Астряб штовхає з острахом.

— Не бійтеся, мій золотий хлопче! Сильніше. От так, так, до побачення, — заговорив задоволено зрушений з місця і замаршував від Астряба дід і на ходу вклонився, зовсім помалу обернувши обличчя. Гордо віддалився, мов би воєвода у взятій штурмом твердині, який поспішає оглянути скарби.

Астряб ускочив у двері, потім вернувся — визирнув дідові услід і побіг по сходах нагору: на другий поверх, до квартири Антона Никандровича.