Ордер на любов (збірник)
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4994-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Ордер на любов (збірник)». Краткое содержание книги:
Тарас підскакавши до шовковиці, хвацько зіскочив з коня й знявши зв'язаного бранця, кинув його до ніг осавула, весело крикнув:
– Ось вам, пане осавуле, гостинця приволік!
І засміявся, показуючи міцні білі зуби.
Савка мигцем глянув на ногайця, у якого був зламаний ніс (зрісся криво) – певно його добрячим кулаком колись почастували. Та й брова розсічена – побував під чиїмось гострим залізом.
– Добрий, добрий, – гмикнув. – Коней чужих забаглося?.. Га, кривоносе? – І до Тараса: – Що з табуном?
– Пасеться, як і перше пасся за могилою, – не без гордощів відповів табунник. – Коні цілі й здорові.
– Ху-ух!.. Ну й спекота! Прямо тобі вар!.. – з шумом перевів осавул подих, бо найбільше боявся за долю коней. – Слава Богу, що все добре. А тепер розказуй, що там у вас лучилося і де ти, парубче, такого гостинця роздобув, хай йому грець!
Тарас збив шапку набакир, витер запотілого лоба і, похльоскуючи себе канчуком по халявах, трохи хизуючись, заходився розказувати:
– Біля Тернової балки пригодонька лучилася. Пасемо собі коней, а сусіді наші лихії (ткнув канчуком в бік зв'язаного ногайця) й обаранили нас. Коней у балці приховали, а самі з ножами й повзуть, ховаючись у траві. Хотіли нас зненацька застукати, налигати і разом з кіньми в ясир. Але Бог відвів від нас пеню… Ось цей… гм-гм… добродій, – знову показав на полоняника, – мені на шию накинув аркан, але я встиг по аркану полосонути шаблею… Ех, і почалося ж тоді! – Тарас у захваті аж притоптував ногами. – їх з десяток, а нас трійко… Ми попадали на землю, та як пальнули з трьох рушниць, так трьох нападників, як корова язиком злизала. Нагаї як зайці із шкоди сипонули! Вони коней красти – мастаки! Із засідки аркан уміють накинути, а на герць вийти у них жижки тремтять. Ну й дали ж ми їм! Добродіям незваним. Ще двох збили з ніг, а цей ось, що перед вами загорає, хотів було п'ятами накивати. Та ні, думаю, не вийде! Ти мене багнув живцем узяти і я тобі тим же віддячу! Ну й скрутили! А п'ятеро нападників як дали чосу, то тільки їх і бачили!..
Ногаєць хрипів і скалив око на осавула.
– Чого витріщився, – накинувся на нього Савка. – Багато я ваших кобилятників перерубав, та бач ще лишилися на розплід!
Тут він загледів челядь, котра з усіх боків обступила шовковицю і замахав руками:
– Ей, ей, киш! Чого збіглися, як на диво яке? Так ніби живого ногая, сусіда нашого, зроду не бачили? Вони такі ж люди, яко й ми, тільки не християни. А тепер – гайда до роботи, нічого гав ловити!
Челядь неохоче розійшлася. Осавул штурхнув ногою бранця.
– Ей ти, як тебе – Ахмет чи Магомет? То що з тобою, сусіде, чинити? На шию каменюку та в Кальміус головою – ракам на корм, чи на гіляці почепити? Якщо те і те тобі не до шмиги, то звиняй, нічого кращого не можу запропонувати.
Бранець щось забелькотів, ледве повертаючи язиком в пересохлому роті, на губах застигла піна.
– Ну й мова ж у наших сусідів! – подивувався осавул. – Слова по-їхньому не вимовиш, а вони ж белькочуть на ній змалку!
Ногаєць поглядом чорних блискучих очей показував на колодязь.
– А-а… водички захотілося? – узявся в боки осавул й похитуючись з носків на підбори, зареготав: – Га-га-га!.. Зараз ми тобі свіженької та холодненької піднесемо. Пийте на здоров'ячко, ви ж бо коней у таку спеку крали, вжарилися…
– Хай дадуть йому води, – Тарас відчув жаль до поверженого ворога. – Християни ж ми… Та й він уже не ворог наш, а бранець. А до бранців треба проявляти милосердя.
– З конокрадами в мене буде інша мова! Коневі до хвоста і в степ! А напувати його – забагато йому честі! Обійдемося і без милосердя! Тим більше, у нас його… ги-ги… небагато. Бодай стачило б на своїх… Ану, хлопці, прив'яжіть нашого гостя Інгулові до хвоста! Та Інгула гарненько роздрочіть і пустіть жеребчика погуляти…
Челядь потягла зв'язаного ногайця до кліті, де стояв норовистий, напівдикий Інгул.
Савка поклав тонку, жилаву руку на плече Тарасові.
– А тобі, парубче, дяка за вірну службу! Не забуду твого завзяття й при нагоді віддячу.
Відійшов на крок, оглянув Кожум'яку з ніг до голови, ніби коня на торжку вибирав.
– Гарний у бісового батька парубок!
Перед ним стояв високий, стрункий хлопець з тоненькою талією, з чорним вусом і карими очима. Шапка на бік перехняблена, чорний чуб, як вороняче крило відбивається. Засмаглий, дужий, молодий… Осавул навіть заздрість відчув у серці, що його пастух такий молодий і вдатний, а він, його господар, уже піввіку розміняв і чорні вуса вже сивиною біліють. І коли його літа так швидко мекнули?!. Тільки й помічаєш свою старість, як на чужу молодість дивишся.