Вождь червоношкірих (Збірник)

— Щоб мене пацюки з'їли! — вигукнув я. — Цей нахаба…

Втім, поглянувши на Білла, я завагався. У нього був такий благальний погляд, якого мені зроду не траплялося бачити ні у без'язикої, ні в язикатої істоти.

— Семе, — каже Білл, — ну врешті-решт, що таке двісті п'ятдесят доларів? У нас вони є. Ще одна ніч поруч із цим малим — і мені гарантоване місце в жовтому будиночку. Крім того, що містер Дорсет — гідний джентльмен, думаю, він чинить дуже марнотратно, роблячи нам таку щедру пропозицію. Ти не втратиш такого шансу, друже?

— Правду кажучи, Білле, — зауважую я, — це маленьке безневинне ягнятко і мене вже добряче дістало. Відведемо його додому, заплатимо викуп і згинемо звідси.

Ми повернули малого додому тієї ж таки ночі. Переконати його піти вдалося, лише розповівши, що батько купив посріблену рушницю і пару мокасинів, тож наступного дня ми йдемо полювати на ведмедів.

Була рівно дванадцята, коли ми постукали у двері Ебенезера. Саме в той час, коли, згідно з початковим планом, я мав виймати півтори тисячі доларів зі скриньки під деревом, Білл відраховував Дорсету двісті п'ятдесят доларів.

Коли малий утямив, що ми збираємося залишити його вдома, то зчинив страшенний ґвалт і вчепився Біллові в ногу як п'явка. Батько поступово відірвав його, як шпаристий пластир.

— Як довго ви зможете його втримати? — запитує Білл.

— Я не такий дужий, як раніше, — відповідає старий Дорсет, — але, гадаю, хвилин десять ви маєте.

— Цього вистачить, — каже Білл. — За десять хвилин я перетну центральну, південну і середню частину Західних штатів і швидко наближатимуся до канадського кордону.

І незважаючи на темряву, Біллову вагу і те, що я прудкий бігун, я зміг наздогнати друга лише за півтори милі від Верховини.