ДО ЕР. Вибране
- Автор: Кіяновська Маріанна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-351-7
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «ДО ЕР. Вибране». Краткое содержание книги:
У цій книжці вибраного вірші Маріанни Кіяновської об'єднані одним внутрішнім сюжетом — епічним, міфологічним — любові як способу світотворення. Попри те, що «ДО ЕР» писалася впродовж майже 20 років, понад півсотні поезій, написані в останні роки, публікуються вперше.
Перейти на страницу:
«Кохаю тебе — обережно, тривожно, натужно…»
Кохаю тебе — обережно, тривожно, натужно.
І страшно спитати про завтра, й несила піти.
Ти скоро приїдеш — і ми собі радість натужимо.
Бо що таке радість? — усе, що даєш мені ти.
Причаєно й густо, і якось аж наче додому
Ти кожного разу наснишся мені, але знов
Змовчу тебе, рідний, не скажу про тебе нікому…
Це просто любов. Це всього лише просто любов.
«Анатомія втечі у жили чи травня, чи літа…»
Анатомія втечі у жили чи травня, чи літа.
Я тектиму із кров'ю в тобі, але ти не суди.
Так покутують вирок, і посаг, і борг. Суламіта —
Уселенська печаль із надтятих душею судин.
Я спокутую все, навіть більше, ніж можу і мушу,
Як данайські дари або ж дивні оази пустель…
Я кохаю тебе. То від щастя я вигризу душу,
Щоб не вила в розпуці на місяць… А решта — пусте…
Це ж не золота жили, не ігри з життям в Ельдорадо,
Це всього лиш любов, безпросвітна, як небо нічне.
Я кохаю тебе. І сьогодні я виберу зраду.
То чого ж ти, скажи, не пускаєш вмирати мене?
«Смирення хаос, почуттів гармидер…»
Смирення хаос, почуттів гармидер
Сто років тому упіймав би нас.
Ти був мені один-єдиний вітер,
Що в надрах снів притулками почавсь.
Стояла ніч і тихо сутеніла,
І я була єдина, як печать.
І чорна згуба іскрами синіла,
Бо так над лісом крилами кричать.
Віддай мені останній майже постріл,
Поцілений ув одяг і слова.
Земна обитель зім'ята, мов постіль,
В якій лиш смерть, як мова, ожива —
І знає все про кожного зі сущих.
І все спитає, і забуде все.
Ти тільки вітер — віщий, невидющий —
Та хто ж тебе на небо вознесе?
«Вивищую тебе, вивіщую, як вмію…»
Вивищую тебе, вивіщую, як вмію,
В котромусь із говінь, як плакала в гнізді.
Я знаю нас удвох, і я часами мрію
Словами одкровень, гудками поїздів.
Бо відгомін плачу — як блискавка крислата,
І кожен день — ніщо в притулку забуття.
У човниках долонь душа шукає свята,
Ховається у смерть і плаче, як дитя.
«Мене не впізнаєш, як тих, що приходять уперше…»
Мене не впізнаєш, як тих, що приходять уперше,
Аж поки не стану в клепсидрі прозорим піском.
Я стрінусь тобі, об сузір'я долоні обдерши,
Наповнивши пальці небесним густим молоком.
Бо значення слів ні тобі, ні мені не відомі.
Ідемо повз світ, мовчазні хіроманти доріг.
А потім, вві сні, ми з тобою зустрінемось в домі,
Який ти в мені розбудив — а дожити не зміг.
«Зіграємо в партію долі, де чорне і біле…»
Зіграємо в партію долі, де чорне і біле.
Ти будеш король на останній для себе межі,
Подібній до смерті. Дорога пряма і безтіла.
На матових шахах від смерку лежать вітражі.
Поділено навпіл повітря — для дня і для ночі…
Без права на подих прокинуся — і не засну.
На двох циферблатах — тривання, якого не хочу,
А стрілка хвилинна по колу вертає весну.
То вліво, то вправо — то чорним, то білим шляхами…
І що там під снігом, і що, коли снігу нема?
Нам чорним по білому — легше, світліше до храму…
Та біле згортає із дошки вода, як пітьма…
«Наглядати, збиваючи з квітів пилок…»
Наглядати, збиваючи з квітів пилок:
Ейфорія дощу, загусання проміння.
Я караю себе — мимоволі, щокрок —
Оббиваючи ноги об свіже каміння.
Не забудь мене вмерти: я нині піду.
Не забудь не забути: я майже щаслива.
То не жінка ридає в твоєму саду,
То у зелень брунатну вгризається злива.
Поцілуй мене в очі — і ще раз, і ще —
Нетутешню, як світ, що лишився без Бога…
Я караю себе мимовільним дощем:
Наче жінка, печаль, і печаль — як дорога.
Перейти на страницу: