Помаранчева дівчинка

Мені неймовірно приємно і неймовірно важко водночас відпроваджувати тебе до садочка. Хоч ноги мене ще носять, і твого спортивного автомобіля штовхаю заввиграшки, та все ж знаю, що моє тіло точить важка хвороба.

Це невинні болячки одразу вкладають хворого до ліжка. Грізні недуги, зазвичай, неквапно поглинають здоров’я, щоб потім остаточно звалити з ніг і вже ніколи не дати підвестися. Ти, напевно, не пам’ятаєш — хіба знаєш від мами, — що я був лікарем. Мама, без сумніву, розповіла тобі про це. У клінічному центрі, де я працював, мені дали відпустку, але я знаю, що кажу. Я ж не перший-ліпший легковірний пацієнт.

Отож, у цій арифметичній задачі, тобто під час останньої нашої зустрічі, ми перебуваємо у двох часових вимірах. Неначе стоїмо кожен на своїй імлистій гірській вершині й намагаємося розгледіти один одного. Між нами пролягла уже віддана забуттю долина — ти щойно перейшов її на своєму життєвому шляху, перейшов без мене. Та все ж я намагатимусь дотримуватися теперішнього часу, отих ранкових годин писання, доки ти в садку, увесь час пам’ятаючи про час майбутній — лише твій час, коли ти читатимеш мого листа.