Обережно, діти!

Ортопедові не сподобалися мій хребет і стопи, логопедові – буква «р». Ну й нехай! Так, начебто я на телебачення збираюся. Найлегше було в невропатолога, який весь час бавився молоточком. Після того, як мені вдалося хоч комусь показати язика, а це трапилося в кабінеті лора, залишилися тільки аналізи…

Цілий стіл було завалено баночками із жовтою рідиною. Спочатку я навіть подумав, що тут відвідувачів безкоштовно пригощають лимонадом, і в мене з’явився апетит. Та дідусь швидко розвіяв моє уявлення стосовно щедрості лікарів. Мені відразу перехотілося пити. Я навіть перестав дивитися на стіл та на баночки і коробки від сірників, і переконував себе, що не знаю, що в них. Дід доповнив картину на столі моєю баночкою. Здається, поліклініка заробляє на добривах.

Здавати кров – не моя стихія. Я відчинив двері і побачив двох товстеньких тіток у білих халатах, що люб’язно дивилися на чергову жертву. На столі, мов на виставці, безліч якихось трубочок та скляних паличок.

Одна з тіток зняла окуляри і кивнула на стілець:

– Сідай. Не бійся. Це не болить.

І зовсім я не боюся. Звідки вона взяла?!

Простягаю тітці руку і заплющую очі: хай дірявить. Мені не шкода. Проте таки шкода. Якщо кожен робитиме в моїх пальцях діри?..

– Це не діри, – розкусила мене товстенька тітка. – Тебе коли-небудь кусав комар?

Тітка таки кепкує.

– Так, – відповідаю я і розумію, що вона мене дурить.

– Не треба закусувати зуби, – глянула на мене інша тітка і взяла мою руку.

Я не збирався ні закусувати, ні запивати зуби. Я так їй і пояснив. Їй чомусь не сподобався мій тон. Мені не сподобалася її реакція. Я вирішив, що вона надто брутальна у розмові, заховав кулак за спину і таки зціпив зуби.