Карнавал у Марокко
- Автор: Пашек Мирко
- Год: 1976
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Дмитро Андрухів
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Карнавал у Марокко». Краткое содержание книги:
В погоні за наживою сюди припливав усякий набрід колонізаторського світу — темні ділки, шахраї, авантюристи, з яких брали приклад і місцеві любителі легкого заробітку.
Саме з такими людьми доля зводить героя. Автор не показує інших людей Марокко, які боролися за те, щоб чесно і вільно жити в своїй країні. Ота попадає немов у величезний карнавал, учасники якого прикриваються різними масками. Йому нелегко розібратися в цьому маскараді, а ще важче — звикнути до нього і примиритися з ним.
Неначе мильні бульбашки, лопаються райдужні надії, лишається тільки похмурий світ, у якому єдиним ясним променем стає щира дружба і незрадливе кохання доброї арабської дівчини. Нерівна боротьба героя за право на чесне життя закінчується трагічно.
Пароплав танцював поволі, але безнастанно і страшенно вперто. Кілька пасажирів гуляло вздовж поручнів, але жоден не дивився на мис, усі дивились собі під ноги. Якась смуглява дівчина, втративши рівновагу, важко впала на опору вентилятора і обняла її, наче коханого. То була арабка в європейському вбранні, яке їй зовсім не пасувало. У неї було блискуче, смоляне волосся і широкий, ясно-червоний рот. Ота її знав. Учора він зустрів дівчину в порту й звернув на неї увагу саме через це вбрання, яке так спотворювало її… І ще, звичайно, тому, що вона сміялася так весело, як сьогодні, і їй, певно, було байдуже, який у неї вигляд, головне, що вона подобалася сама собі.
Коли Ота і пан Дантон проходили повз неї, дівчина глянула йому в очі. Ота на це не звернув ніякісінької уваги, бо раптом відчув, що йому стає зле, і кинувся до поручнів.
— Стійте! — крикнув пан Дантон. — Це не допоможе! Дихайте глибоко й дивіться не на море, а на небо! На небо!
Ота слухняно перевів погляд на небо й побачив клуби диму, якай здіймався з труби пароплава й повисав у повітрі, схожий на нескінченну стрічку, що з'єднує пароплав з небом. Здавалося, хтось невидимий веде «Менару» на поводку, мов песика… Це було безглузде й страшенно смішне порівняння, але, очевидно, саме воно й допомогло Оті.
— Бачите! — переможно сказав пан Дантон. — Завжди слухайтесь мене, я вам добре раджу. А тепер ходімо трохи швидше і — як солдати: раз-два, раз-два! Вдих-видих! Якнайбільше повітря в груди!
Вони марширували, глибоко дихаючи, і це було весело, зовсім як на тренуванні. Ота згадав про бокс і почав розповідати, який з нього був боєць. Пан Дантон чудувався, але вважав, що ремонтувати автомобілі — ремесло все-таки краще, бо воно значно надійніше. Потім і сам розповів, що їздив до Франції на виставку курей і, скориставшись з нагоди, вставив собі нові зуби.
— Розумієте, у Марокко дантистів — як собак, але Париж є Париж.
Він зупинився, вищирив зуби й нетерпляче ждав похвали — як учень, що приніс гарний табель.
— Прекрасно, — сказав Ота. — Зразу видно Париж. Елегантність вищого класу.
Потішений пан Дантон витяг із кишені дзеркальце й замилувався своєю паризькою красою.
Потім вони знову ходили, карбуючи крок, по палубі, й смуглява дівчина знову засміялася, цього разу Оті просто в очі. Пан Дантон свиснув:
— Ф'ю! Здається, вам щастить у коханні.
Ота знизав плечима. Щодо цього він, мабуть, не міг нарікати: дівчатам подобався його каштановий чуб, а може, й ямочка на підборідді.
— Але будьте обережні з ними, а надто з цими перевдягненими! — по-змовницькому застеріг його пан Дантон. — Це самі повії. Вони кожному моргають і з кожним ладні піти, особливо з білим.
Ота не знав, що відповісти, проте йому здавалося, що пан Дантон трохи перебільшує. Ця дівчина, приміром, явно всміхалася тільки йому, Оті, а не панові Дантону, хоча той мав нові паризькі зуби і теж був білий.
Думки Оти раптом урвалися, бо йому зробилося справді недобре, і він почав блювати, спершись на поручні й на пана Дантона, який тримав його, обнявши за плечі. Потім з допомогою пана Дантона він дошкандибав до своїх нар. Нарешті Ота лежав, слухав заспокійливий голос пана Дантона і почував себе так, наче був зв'язаний з цим добродієм на життя і смерть, наче він — квола дитина, довірена сильному і мудрому чоловікові з найкращими зубами, які будь-коли народилися під Ейфелевою вежею. Тільки коли Ота почав засинати, заколисаний пароплавом, пан Дантон зник з його думок і натомість з'явилися тополі. Їх було дві, високі й стрункі, — стояли, як завжди, біля батькової хати в Бржежанках, і він, Ота, як завжди, здирався на ту, що росла ліворуч. Тополя гойдалася під вітром, і що вище він дерся, то дужче вона хиталася… аж Оті стало неприємно, аж у нього запаморочилася голова.
Він раптом прокинувся і побачив поруч себе заклопотане обличчя пана Дантона.
— Годі, друже! Прокиньтесь, а то у вас буде надто довга ніч. Ходімо вип'ємо по чарці.
Після першої чарки Ота відчув себе краще, після другої — зовсім добре. Він засміявся і вдячно глянув на свого ангела-охоронця з курячою головою. Щось ніби шептало йому, що морській хворобі кінець, але для певності Ота замовив собі ще третю чарку, і йому стало весело, бо він плив до Марокко і мав друга, на якого можна було покластися.