Казки для бабусі

— Люди, люди… Господи, що за люди. Що ж я зробив із ними? Адже хотів якнайкраще. Добра кожному бажав… Ти не повіриш… Коли я вперше прийшов до Міста, на майдані, отам, перед шинком, поліцай бив кийком жебрака. Я звелів йому — не смій, мовляв, а він стрельнув по мені з револьвера. А той жебрак отямився та за бороду мене як ухопить! «Пане поліцаю! — гукає. — Ось, піймав бунтівника, в'яжіть його!»

Я міркував так: у них завжди перемагало зло. Правда повсякчас була за тими, хто мав силу. Тому й озлоблені були всі. Коли немає справедливості в житті, то її не може бути й серед людей. Коли зло безкарне, а добро понищене, — чого ж тоді сподіватись од людей?.. Років сто, та де там, більше, воловодився я з ними. Три покоління пройшло. Всі ситі, здорові, злодіїв нема, то й поліція зайва… А бач, скільки в них ще жорстокості зосталось. Скільки зла. Беруть додому бездоглядних псів, а самих нудить від запаху псини… Жебракові п-подають, а тим часом ладні вдавити його через цю милостиню… От вам і справедливість, наскільки ви можете її витримати… Вони й дотримуються її про людське око. Бо в душі —вони такі ж, як були, такі ж. Одна людина — по-справжньому добра — на ціле Місто… Та й то — дитина. І вона стала їм на заваді…

Чарівник уже не говорив — він давно перейшов на гіркий шепіт. Але хлопчик не чув його. Загорнувшись у теплий плащ Чарівника, він міцно спав. І бачив дивний сон. Нібито вже минули роки. І ось він повертається в Місто тією самою лісовою стежкою. Сам-один. Посох розмірено гупає об землю. А попереду біжить його тінь — довжелезна борода, крислатий капелюх… Точнісінько, як у того, чиїм учнем він став сьогодні.

А чарівник усе ще виказував свої думки, — він говорив пошепки вже не до хлопчика й не до лісової галяви, а до самого себе: «Я навчу його, віддам йому все, що знаю. Може, в нього вийде… Може, він збагне, чого їм бракує… Дай йому, Боже».