Поєдинок з абвером
- Автор: Ткаченко Андрій
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Політичної літератури України
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Поєдинок з абвером». Краткое содержание книги:
У ворожий тил направляється десантна група НКДБ УРСР. Вона успішно виконує завдання Центру і згодом виростає у чисельний загін, який веде розвідувальну і підривну роботу, спрямовану проти гітлерівців на території окупованої ними Словаччини.
Розкриваючи нові сторінки героїчної діяльності солдатів таємного фронту, автор показує, як гартувалось братерство народів у спільній боротьбі проти фашизму.
Несподівано згадалось: у концтаборі в Карлхорсті, куди декілька разів заходив разом з Пайчером у службових справах, серед таких же хлопців помітив людину у вилинялому морському. бушлаті. Від інших бранців той нічим не відрізнявся. Зате обличчя… Так, обличчя полоненого здалося знайомим. «Де і коли ми бачились? — напружено міркував обер-лейтенант. — Не інакше, як зустрічалися перед війною». І раптом тривожна думка пронизала мозок: «А що, коли той давній знайомий впізнає мене? Цим одразу ж скористається відомство Гіммлера». Щоб уникнути провалу, відвідування концтабору довелось припинити.
І ось тепер, після трагічної смерті Карла Розе, у розвідника виникла ідея — спробувати використати для зв’язку з Центром саме того матроса. Звичайно, щоб зважитись на такий крок, його треба вивчити, перевірити. Якщо виявиться цілком надійним — відповідно підготувати і, прикривши виконанням завдання «Зондерштабу-Р», переправити через лінію фронту. Варіант реальний і безпечний! Адже задум співпадає з дорученням шефа, який хоче послати в розпорядження харківського резидента добре підготовлену людину з військовополонених.
«Опель» їхав поряд з колоною. Він то зупинявся, то наздоганяв її. Конвоїри насторожено озиралися.
Нарешті, бранці зникли за воротами табору, тимчасово розташованого на іподромі в Карлхорсті. Машина різко набрала швидкість і згубилася в лабіринтах вулиць.
СЛУЖБОВИЙ ЗЛОЧИН
Радянсько-польський та польсько-словацький кордони Петер Розе перейшов у жовтні 1938 року за допомогою контрабандистів.
У Прешові продав золоту обручку. За виручені гроші купив костюм і черевики. На цвинтарі зайшов до порожньої каплички, переодягнувся, а свій брудний одяг та взуття закинув у кущі. Потім зайшов до перукарні, підстригся, поголився. Став схожий на-міського жителя. Того ж дня покинув Прешов і без всіляких пригод поїздом дістався до Праги, а відтіля автобусом у містечко Хеб. Там відшукав чепурний будинок, господареві якого мав представитись племінником Раулем. Натиснув на кнопку дзвінка. На ганку спалахнуло світло, почулися кроки. Двері відчинилися.
— Ви будете Ганс Болдман? — запитав по-німецькому Петер.
— Я Ганс Болдман. А в чому річ?
Розе кинувся обіймати й цілувати його. Пустив навіть сльозу. Господарі розгублено дивились і знизували плечима.
— Даруйте, розчулився. Це — радість. Щастя, що знайшов вас. Я — ваш племінник Рауль, син вашого брата Оскара з Росії. Батька заарештували. Те саме загрожувало й мені. Але я втік за кордон і ледве дістався до вас… Допоможіть. Я довго не докучатиму. Поки знайду роботу, — не даючи опам’ятатись господарям, пояснював, благав нежданий гість.
Підозрілість в погляді Болдмана зникла. Його хвилювала доля єдиного брата, вихорами життя закинутого в Росію, племінника, що втік до Німеччини. Адже його перебування тут не можна було приховати від німецьких органів влади, яка вже діяла в окупованих Судетах. Саме це, як пізніше переконався Рауль, бентежило дядька. Втікача розпитували про батька й покійну матір, про життя в СРСР. Той розповідав про все докладно і дедалі більше завойовував довір’я.
Розмовляли довго. В слушну мить Рауль вийняв кишенькового годинника, колись подарованого Гансом Болдманом Оскарові, й навмисне довго придивлявся, котра година. Дядько Ганс впізнав свій подарунок братові. Він скрикнув і вихопив його з рук, почав розглядати. Годинник остаточно переконав Болдмана, що цей юнак — син його рідного брата.
Дві доби Рауль не виходив з дядькового будинку, відпочивав після важкої дороги. їв, спав. Третього дня дядько з племінником поїхав у Карлові Вари до свого зятя, штурмбанфюрера СС Пайчера, що працював там комісаром політичної поліції. Пізніше Рауль довідався, що ця імперська таємна служба прикривала свою активну діяльність поліцейським мундиром. Мета поїздки — порадитись, як бути далі, куди і кому слід заявити про нелегальний приїзд племінника з Радянського Союзу до дядька в Німеччину.
Пайчер прийняв їх у своєму кабінеті, дуже радо зустрів, обійняв старого Болдмана, запросив сідати. Не питаючи тестя, хто з ним, почав розповідати, що одержав листа від дружини з Берліна. Емма має намір приїхати до батьків у Хеб з дочкою. Він, Пайчер, теж приїде туди, щоб разом відсвяткувати день народження своєї доньки Грети.
— Це для нас, старих, велика радість бачити вас, дорогих, у своєму домі, та ще з такої приємної нагоди, як повноліття внучки. Обов’язково приїздіть, — запрошував Болдман.
— Приїдемо, неодмінно будемо!
Пайчер раптом якось дивно глянув на Рауля: