Сезон гроз

Розділ другий

Затока їжачилася щоглами та була заповнена вітрилами, білими і різнокольоровими. Більші кораблі стояли на рейді, захищеному мисом і хвилерізом. В самому порту до дерев’яних молів причалювали менші і зовсім невеликі кораблі. На пляжах кожне хоч трохи вільне місце займали човни. Або те, що лишилося від човнів.

На краю миса височів маяк з червоної і білої цегли, відновлений релікт ельфійських часів. Білі хвилі прибою шмагали його, мов батогами.

Відьми́н штовхнув кобилу острогою в бік. Рибка підняла голову, роздула ніздрі, ніби теж тішилася запахом моря, що його ніс вітер. Покваплена, рушила крізь дюни до міста, що було вже близько.

Місто Керак, головна метрополія однойменного королівства, розташоване на двох берегах річки Адалатте при самому її гирлі, було розділене на три окремі дільниці, що виразно різнилися між собою.

На лівому березі Адалатте містився комплекс порту, доки і промислово-торговий осередок, що включав корабельні й майстерні, в тому числі переробні, склади, ярмарки і базари.

Протилежний берег річки, місцевість, що називалася Пальмірою, заповнювали халабуди і хатини бідноти й робочого люду, будинки та крамниці дрібних крамарів, бойні, ятки та численні забігайлівки і замтузи[3], що відчинялися лише після смеркання, бо Пальміра була також дільницею розваг і заборонених насолод. Окрім того, як було відомо Геральтові, тут можна було запросто позбутися гаманця або дістати ножа під ребро.

Далі від моря, на лівому березі, за високим частоколом з грубих колод розташовувався власне Керак, квартал вузьких вуличок між будинками багатих купців та фінансистів, факторіями, банками, ломбардами, шевськими та кравецькими майстернями, крамницями та крамничками. Знаходилися тут також корчми та місця розваг вищої категорії, в тому числі борделі, які пропонували точно те саме, що й у портовій Пальмірі, але за значно вищими цінами. Центром кварталу був чотирикутний ринок, що містив міську ратушу, театр, суд, митницю, і будинки міської еліти. Посеред ратуші стояв на цоколі пам’ятник засновнику міста, королеві Осмику, страшенно запаскуджений чайками. То була явна дурниця, адже місто над морем існувало задовго до того, як туди припхався Осмик дідько знає звідки.

Вище, на пагорбі, стояв замок і королівський палац, доволі нетипового вигляду і форми — то був старовинний храм, перебудований і розбудований після того, як його покинули жерці, засмучені повним браком зацікавленості з боку населення. Від храму лишилася навіть кампаніла, тобто дзвіниця з великим дзвоном, в який король Белогун, що правив на даний момент в Кераку, наказував бити щодня опівдні і — очевидно, на зло підданим — опівночі.