Острів Дума

— Вона найняла собі адвоката. Розпочала процес розлучення.

— Та я й не сподівався, ніби вона передумає.

І справді. Я так і не міг згадати, чи я дійсно душив її, але пам’ятав вираз її очей, коли вона мені про це сказала. Було й інше: якщо Пам чогось прагнула, вона рідко завертала назад.

— Вона хоче знати, чи ви не збираєтеся скористатися послугами Бозі.

На це я не мав ради, і тільки посміхнувся. Вільям Бозмен III був елегантно вбраним, завжди в краватці-метелику, наманікюреним шістдесятип’ятилітнім пристяжним псом в упряжці мінеаполіської юридичної фірми, послугами якої користувалася моя компанія, і якби він довідався, що останні двадцять років ми з Томом звемо його Бозі, з ним би стався інсульт.

— Я про це не думав. У чому справа, Томе? Чого насправді вона хоче?

Він поставив свій недопитий бокал на полицю поряд з моїм недоробленим малюнком. Щоки в нього пашіли тьмяно-цегляним кольором.

— Вона передала, що сподівається, що справа вирішиться без підлості. Вона сказала: «Я не хочу багатства, не хочу війни. Я лише хочу, щоб він справедливо повівся зі мною й дочками, як він завше це робив, ти йому передаси мої слова?». Ось я й приїхав, — знизав він плечима.

Я підвівся, підійшов до великого вікна з кімнати на веранду і задивися на озеро. Скоро я зможу зі своєї кімнати у Флориді, яка вона там не є, дивитися на Мексиканську затоку. Я не знав, чи буде це на краще, чи це якось відрізнятиметься від мого споглядання озера Фален. І вирішив, що, принаймні для початку, мені вистачило б найменшої різниці. Різниця могла б стати стартом. Коли я обернувся, Том Райлі зовсім перестав бути схожим на самого себе. Спершу мені здалося, що йому раптом заболів шлунок, та тут я зрозумів, що він ледве стримується, щоб не заплакати.

— Томе, що трапилось? — спитав я його.

Він намагався щось промовити, але видав якесь белькотіння. Потім прокашлявся й спробував знову.

— Бос, я ніколи не звикну до вас такого, однорукого. Мені так жаль.

Щиро й людяно: пряме влучення в серце. Здається, була мить, коли ми ледь не вклонилися одне одному, мов двійко пара «тонкосльозих хлопців» на шоу Опри Вінфрі.

Ця думка допомогла мені знов опанувати себе.

— Мені теж жаль. Але я вже звик. Справді. А тепер допивай своє пиво, поки воно не зсілося.

Він засміявся й вилив решту Grain Belt[28] собі в кухоль.

— Я хочу, щоб ти передав їй мою пропозицію, — сказав я. — Якщо вона їй сподобається, деталі ми узгодимо пізніше. Вирішення проблеми власними силами. Не потрібні нам ніякі юристи.

— Ви серйозно, Едгаре?

— Цілком. Ти зробиш генеральний звіт, щоб ми отримали остаточні цифри, з якими будемо працювати. Ми поділимо здобич на чотири долі. Вона забере 75%, це три долі — для себе й дівчаток. Я візьму решту. Щодо самого розлучення... ну, Міннесота не найубогіша з провінцій, після сніданку ми поїдемо в Бордерс[29] і купимо там книжку «Розлучення для тупаків».

Він здивувався:

— А така книжка справді існує?

— Я поки що не з’ясовував, але якщо її нема, я з’їм твою сорочку.

— Я вважав, що правильно ця приказка буде — «з’їм свої шорти»[30].

— А я хіба не так сказав?

— Та це не грає ролі. Едгаре, така угода знищить ваш статок.

— Ось що я скажу тобі: це мені до сраки. Чи, якщо бажаєш, до сорочки. Мені не байдужа доля компанії, і компанія зараз у повнім порядку, нею керують люди, які розуміються на своїй справі. А щодо статку, то я пропоную лише виключити з наших стосунків егоїзм, котрий зазвичай дозволяє адвокатам злизувати з торта весь крем. Там, якщо ми будемо розсудливими, вистачить нам усім.

Він допив пиво, не відводячи від мене очей.

— Іноді я сам себе питаю, чи та сама ви людина, з якою я працював усі ці роки, — промовив він.

— Та людина загинула в пікапі, — відповів я.