Схід

Моя мама побачила росіян у сорок четвертому. Вони були моряками. Швартували свої канонерки у розливах Бугу. Ріка часто змінювала течію. Зелена вода стояла у мертвих городах, а потім відходила, і залишалися багна. Канонерки, катери і понтони, напевно, швартувалися в головному руслі недалеко двірської забудови. Моряки мали смугасті тільняшки. Так, як ті, що на «Аврорі», «Потьомкіні» і у Кронштадті. Але вони не принесли із собою революційного бродіння. Дідусь з ними торгував. Відносив горілку або самогон і приносив військові консерви і цукор. У лісі поневірялися німецькі трупи. Люди погорджували росіянами. Може, якраз не моряками, а нужденною піхотою, яка варила кури разом з пір’ям. Десятки разів я чув ту саму оповідь: кури з пір’ям, по три годинники на руці, карабіни на шнурках. Так згадувала наступ революції моя мама. Так згадували всі. У містах і в селах. Усно і на письмі. Ці кури з пір’ям, шнурки і годинники. Прагнення тих курей і годинників насувалося звідкись із глибин Євразії, із безодні тундри і степів. То не був ніякий Маркс, який ремонтує світ, лишень якийсь звироднілий Чингісхан у погоні за домашньою птицею і хронометрами. У селах із сірого дерева, в хатах під стріхами, серед піщаних городів чаївся страх перед диким, незліченним і захланним, яке насунеться, пограбує і пустить з димом ті піски, стріхи і халупи, не набагато кращі за монгольські юрти. Але це не могло прийти з міст, з-поміж мурованих будинків, крамниць, костелів, лише звідкись із кінця простору, з місць, в яких люди починають заростати шерстю і ночами виють на червоний місяць. Це мусило вирушити десь звідти і спочатку галопувало через свої степи на чотирьох лапах, щоби аж пізніше, наближаючись до наших цивілізованих садиб, поступово випростовуватися і врешті стояти на двох ногах, аби двома вільними руками могти ловити курей і начіпляти годинники. Вечорами в селах скручували ґноти ламп і прислухалися до гуркоту артилерії на сході. Земля дрижала так, немов зближалися всі коні Азії і всі її верблюди. Тож врешті гасили світла і прикладали вухо до підлоги. Мудріші копали в землі сховки для курей і годинників. Деякі роздумували, чи не відступити їм з німцями. Але відлуння зі сходу було подібне на гаркіт звіра Апокаліпсису, і всі знали, що німець у тих своїх блискучих чоботах, якими всі так захоплювалися, не знайде укриття на цілій землі.