Дике полювання короля Стаха

Бабуся тільки головою похитала.

— Бачите, я одразу сказала, що це та жахлива твань. Ви, пане купець, повинні поставити свічку за те, що так легко обійшлося. — І вона відчинила двері в сусідню кімнату, де палав камін. — Добре обійшлося. У вас є що одягти сухе?

Чемодан мій, на щастя, був сухий, я переодягнувся перед каміном, мій і фурманів одяг бабуся кудись потягла, а потім зайшла до кімнати з сухим — для фурмана. Зайшла, не звертаючи уваги на те, що фурман стояв зовсім голий і соромливо повернувся до неї спиною.

Подивилася на його синю спину і сказала неприхильно:

— Ти, хлопче, від мене не дуже відвертайся, я стара баба. На ось краще переодягнися швидше.

Коли ми переодяглися і трошки зігрілися біля каміна, бабуся подивилася на нас глибоко запалими очима і сказала:

— Ну, от і добре. Ти, хлопче, підеш зараз з Яном ночувати, тут тобі буде незручно. Яне!

Ян з'явився. Це був підсліпуватий чоловік років шістдесяти з довгою сивою чуприною, носом, гострим, як шило, запалими щоками, з вусами, які звисали до середини грудей.

Я дуже здивувався, що сама бабуся з рогачем у руці відчинила нам двері, не побоялася двох дорослих чоловіків, які невідомо звідки з'явилися вночі, але після того, як побачив Яна, зрозумів, що він стояв десь у засідці і жінка сподівалася на його допомогу.

Допомога була неабияка: у руках старого сторожа я побачив рушницю. Це була навіть не рушниця, до неї більш пасувала б назва «мушкет».

Рушниця була вищою голови приблизно дюймів на шість, дуло її було з насічками і широким розтрубом на кінці, ложе й приклад витерті, з брамки звисав гніт. Одне слово, їй давно було місце десь у музеї зброї. Такі рушниці звичайно б'ють, як гармати, і так віддають у плече, що непідготовлена людина падає на землю, як сніп.

І я чомусь із задоволенням подумав, що в моїй кишені зараз чудовий англійський револьвер на шість набоїв.

Ян узяв фурмана й повів його до дверей, човгаючи негнучкими старечими ногами. Я побачив, що навіть руки його тряслися. Варта була ненадійна.

«Добра допомога для господині», — гірко подумав я.

А господиня одразу ж торкнула мене за плече і повела в «апартаменти». Ми пройшли ще одну кімнатку, стара жінка відчинила двері, і я тихо ойкнув від подиву і захоплення.

Перед нами був великий передпокій-вітальня, як це водилося в старосвітських панських будинках. Але який передпокій!

Він був величезний, такий величезний, що моє невиразне відображення десь на протилежній стіні здалося не більше за суглоб мізинця. Підлога з дубових цеглин, тепер досить пошарпаних, неосяжно високі стіни, обшальовані чорними від старості, блискучими дошками, різьбленими по краях, вікна майже під стелею, маленькі, у глибоких стрілчатих нішах.

Видно, ми в темряві потрапили на боковий ґанок, бо просто праворуч від мене був парадний вхід: широкі, також стрілчаті двері, поділені дерев'яними колонками на три частини. На колонках була трохи пощипана часом різьба: квітки, пелюстки і плоди. За дверима, у глибині вестибюля, — вхідні двері, масивні, дубові, окуті потемнілими бронзовими цвяхами з квадратними головками. А над дверима — величезне темне вікно у ніч і темряву. На вікні — художньої роботи вигнуті грати.