Що таке українська література
- Автор: Ушкалов Леонид Владимирович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-206-2
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Що таке українська література». Краткое содержание книги:
На цьому тлі, може, і не випадковою є навіть схожість образів наших країн, якими вони постають в уяві Нансена та Сковороди. У січні 1923 року Нансен під час свого приїзду до Харкова казав: «Насамперед слід надати допомогу постраждалим від голоду… Друге завдання — сприяти підвищенню культурного рівня країни, на яку чекає велике майбутнє. Треба допомогти студентам продовжити навчання, учителям — провадити педагогічну працю. Пам’ятаймо: для цього потрібна не лише їжа, а й книги. Ми маємо великий обов’язок навчити європейські країни взаємної довіри». Побачивши на власні очі жахливі наслідки війни, людського розбрату й захланності, Нансен не сумнівався в тому, що на мою країну «чекає велике майбутнє».
А ось розмова персонажів діалогу Сковороди «Нарцис». Один каже: ми потроху починаємо бачити невидиме єство речей, — на що інший відповідає: «Чи не краще тобі сказати, що досі ми бачили саму тільки тінь? Нічого нам не було видно… А тепер ми схожі на мешканця глибокої Норвегії, котрий після шестимісячного зимового мороку бачить ледь-ледь прояснілий ранок…» Норвежець, який зустрічає сонце після полярної зими, постає тут символом людини, котра осягнула природу речей. Коли мати на думці Нансена, цей сковородинський образ стає напрочуд промовистим.
Урок 3
Щойно відгриміла Друга світова війна. На руїнах Європи Улас Самчук мріяв про «велику українську літературу». «Для кого перелицьовував свою «Енеїду» Котляревський? — питав він сам себе. — Хто читав Куліша? Кому кидав свої огненні слова Шевченко? І Панас Мирний, і Грінченко, і навіть пізніше Леся Українка, Коцюбинський, навіть Франко і Стефаник…» Справді: для кого писали українські класики? Відповідь Самчука проста: «Ті люди писали самі собі, самі собі читали…» Самі собі? Не думаю. От хоч би та-таки «Енеїда». У неї було багато читачів. І козаки Задунайської Січі, й численні літератори — від Гоголя до Шафарика, — і такі пишні вельможі, як Віктор Кочубей, Микола Рєпнін чи Дмитро Трощинський, який саме і був ініціатором її видання. «Енеїду» читали навіть короновані особи: майбутній російський імператор Микола Павлович придбав для власної бібліотеки аж два примірники цієї «ірої-комічної поеми», та й імператор французів Наполеон Бонапарт, подейкують, возив її зі собою.
Ясна річ, це було суто чоловіче чтиво — панянкам читати перелицьовану «Енеїду» суворо забороняли, та то вже зовсім інше питання. А Шевченко в останні роки життя взагалі був культовим поетом — його читали навіть ті, хто не знав ані слівця по-українськи й мав дуже туманне уявлення про літературу. Пам’ятаєте «іскрівську» пародію 1861 року на читацькі інтереси Санкт-Петербурга? Одна дама питає другу: «Ма chere, что ты читаешь?» «Тараса Шевченко», — відповідає та. «Ах, помню — из малороссийской жизни; там Тарас влюбляется в Шевченку — какая душка этот Гоголь». Принаймні Олена Штакеншнейдер ніяк не могла збагнути, чому це публіка в Пасажі вітала Шевченка просто шаленими оваціями, а Достоєвського — скромними оплесками. Тільки тому, що Шевченко — мученик за правду? Але ж і Достоєвський був на каторзі!..
Словом, література без читача не існує. Я би навіть сказав, що історія літератури — це історія її читача. От тільки ледве чи ми знаємо цю історію як слід. Наприклад, хто може відповісти на дуже просте питання: який твір української класики був мегабестселером? «Слово о полку Ігоревім»? Шевченків «Заповіт»? «Очи черные» Гребінки? Особисто я віддав би пальму першості Гребінці. Чого б і ні, коли романс «Очи черные», що його поет написав у селі Рудці на рідній Полтавщині й присвятив своїй майбутній дружині Марії Ростенберг, облетів цілу планету, а серед його виконавців були такі великі співаки та музиканти, як Федір Шаляпін, Ізабелла Юр’єва, Ел Джолсон, Джанґо Рейнгардт, Луї Армстронґ, Лес Пол, Лоліта Торрес, Мірей Матьє, Володимир Висоцький… Та він і сьогодні звучить. Принаймні коли ви раптом почуєте з відчиненого вікна «Ностальжі» Хуліо Іґлесіаса, згадайте милого Євгена Павловича Гребінку, чи, як казав колись Квітка-Основ’яненко, «Гребіночку» — без нього цього шлягера просто не було би.