Володар Туману
- Автор: Сафон Карлос Руис
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-617-538-041-3
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Володар Туману». Краткое содержание книги:
— Святий Боже, — прошепотіла Максова мама, подумки підраховуючи, скільки тонн пилу доведеться звідси вимести.
— Справжнісіньке диво, — поквапився пояснити Максимільян Карвер. — Я ж вам казав.
Макс обмінявся з Алісією поглядами, в яких читалася покора. Маленька Ірина зачудовано оглядала інтер’єр дому. Ще ніхто не встиг вимовити і слова, як з рук дівчинки вистрибнув кіт і, голосно нявкаючи, прожогом кинувся сходами нагору.
За мить, наслідуючи його приклад, до їхньої нової оселі увійшов Максимільян Карвер.
Насамперед матір наказала повідчиняти двері й вікна і провітрити дім. Потім родина витратила п’ять годин на те, щоб зробити своє помешкання придатним для життя. З ретельністю добре вимуштруваного військового підрозділу кожен виконував конкретну задачу. Алісія змусила пил тікати зі своїх сховищ, а Макс, ступаючи за сестрою вслід, його прибирав. Тим часом матір розкладала речі й фіксувала в пам’яті всі роботи, що невдовзі слід буде розпочати. Максимільян Карвер зосередив свої зусилля на тому, щоб водогін, електрика й інша домашня машинерія знову запрацювали, прокинувшись від багатолітнього летаргійного сну, коли ними ніхто не користувався, — а це було непросто.
Нарешті родина зібралася на ґанку і, вмостившись на сходинках свого нового житла, дозволила собі заслужений перепочинок, дивлячись, як надвечірньої пори море прибирає золотистого відтінку.
— На сьогодні досить, — зглянувся вкритий із голови до ніг сажею та замащений якимись мастилами Максимільян Карвер.
— Тиждень-другий попрацюємо, і в домі знову можна буде жити, — мовила матір.
— У горішніх кімнатах є павуки, — завважила Алісія. — Дуже великі.
— Павуки? Ого! — вигукнула Ірина. — А на що вони схожі?
— На тебе, — не витримала Алісія.
— Не будемо сваритися, згода? — втрутилася матір і почухала кінчик носа. — Макс їх уб’є.
— Не треба їх убивати, досить упіймати і віднести до саду, — проказав годинникар.
— Коли якісь подвиги, так неодмінно я, — пробурмотів Макс. — А можна відкласти винищення павуків на завтра?
— Що скажеш, Алісіє? — поцікавилася матір.
— Я не збираюся спати в кімнаті, повній павуків і ще бозна-яких тварей, — відрубала та.
— Привереда, — підпустила шпильку Ірина.
— Чудовисько, — не залишилася в боргу Алісія.
— Максе, перш ніж розпочнеться війна, покінчи з павуками, — стомленим голосом проказав батько.
— Вбити їх чи тільки налякати? Я міг би відірвати кожному по лапці…— запропонував Макс.
— Максе, — урвала його матір.
Потягнувшись, Макс увійшов у дім, збираючись покінчити з його колишніми мешканцями. Він почав підніматися сходами на горішній поверх, де містилися спальні. З останньої сходинки на нього пильно, незмигно дивилися блискучі очі Ірининого кота.
Макс пройшов повз кота, який мовби чатував на горішньому поверсі. Щойно хлопець попрямував до одної з кімнат, кіт рушив за ним.
Дощата підлога порипувала під ногами. Макс розпочав полювання на павуків із кімнат, що виходили на південний захід. З вікон було видно берег і призахідне сонце. Макс уважно обдивився підлогу в пошуках невеличких вертких мохнатих створінь. Після прибирання підлога була більш-менш чистою, і Максові знадобилося кілька хвилин, щоб виявити першого представника павучого племені. Стоячи в одному з кутків, хлопець спостерігав, як просто на нього повзе величезний павук, наче убивця, посланий одноплемінниками, щоб змусити хлопця відмовитися від своєї затії. Комаха була десь із сантиметр завдовжки і мала вісім лап і золотисту пляму на чорному тілі.
Макс уже простягнув був руку по приставлену до стіни щітку і приготувався перенести комаху в інше життя. «Як кумедно», — подумав він, обережно підтягуючи до себе щітку, наче смертоносну зброю. Він уже намірявся завдати вбивчого удару, коли раптом Іринин кіт стрибнув на комаху і, вистромивши мало не лев’ячі пазурі, спіймав і прожував павука. Випустивши з рук щітку, Макс ошелешено подивився на кота, а той, у свою чергу, хижо зиркнув на нього.
— Оце так кіт, — прошепотів хлопець.
Проковтнувши павука, кіт вийшов з кімнати — либонь, подався на пошуки якогось родича своєї недавньої перекуски. Макс підійшов до вікна. Його родина так само сиділа на ґанку. Алісія запитливо подивилася на брата.