Урізька готика
- Автор: Москалец Галина Васильевна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Дуліби
- ISBN: 978-966-8910-29-6
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Урізька готика». Краткое содержание книги:
Не говорили між собою ще й тому, бо у хаті лишили малу дитину, що не була, як інші діти, цікава до життя, наче народилась зі знанням того, що її чекає, й не мала жодних ілюзій. У таких серце поспішає, і нема на се ради, нема доктора, щоб уповільнив той дзиґарок[39]. Доктор, що оглядав недужу маму, навіть, якби й помітив малу Орисю, не погодився би з діагнозом темної баби, не зрозумів би слів, якими вона поєднала тіло, дух і долю, відрізавши всіляку надію. Його діагноз коштував би великих грошей, а не десяток яєць чи в’язанку сушених грибів. Того, за кого поручився янгол смерті, ніхто не брався рятувати. І янгол забрав з дороги Марію, котра хотіла продовжити дитині роки життя й накупила образочків із золотими небесами, рожевими птахами, синіми левами й червоними крилатими кіньми. Ні батько, ні брат не зробили для Орисі нічого. Навчились мити їй головку, розчісувати волосся й заплітати в коси, але лишали її саму в хаті на цілий день, де її могли настрашити злі духи з тих, котрі підчищають все у помийниці, чи навіть просто щур міг вкусити. Але нині Гривко був за стіною, а з ним паця[40], худе й замурзане, що вже давно перестало відчувати голод на бовтанці з трави, ґрису[41] й вареної дробини[42]. Орко давав йому не раз кусник хліба, що пекла для них сусідка раз на тиждень, і думав, чи знає паця, що його заріжуть на Різдвяні свята. І ще по оборі[43] ходило три курки, невтомно вишукуючи собі якийсь харч, зернята чи кришки, але обіцяний Орисі котик так і не з’явився. Треба було питати на селі, а Орко з Петром майже нікуди не ходили.
Тато напалив зрана, зварив снідання, а Орко погодував малу. Та не хотіла їсти, аж хлопець прикрикнув на неї. І вже по тому пішли копати бульбу.
Вітер порозривав хмари, і на їхньому полі заясніли сонячні пасма[44]. На тому місці, де мама садила торік огірки, стало більше бульби і більше роботи.
— Йди, я ще трохи покоплю, — змилувався тато і, коли Орко став брати пів міха на плечі, махнув рукою: Не треба, подвигаєшся. Заберем усе фірою[45]. Нарвеш у березі трави пацяті, возьми хіба верітку[46]…
Орко мусив урешті вкритися веріткою, бо знову почав падати дощ. Здоймив[47] її недалеко від того місця, з якого було видно, що робота йшла добре, і завтра вони не підуть на поле. Накопали три повні міхи, а вчора було сім. «І то незле», - подумав Петро, відчуваючи якусь полегкість, коли Орко пішов. Йому було видно з поля і сина, що легко йшов, розмахуючи веріткою, і панський двір, і липи довкола церкви, і вищу від лип дзвіницю, з якої розбився на смерть майстер. Такої високої дзвіниці не було навіть у Дрогобичі, але дзвони мали ґандж, чомусь гасили звук.
Близько шуміла вода. Ніхто не перейшов би тепер ріки, якби не міст, старий і чорний, яким користувались хіба, коли була повна ріка. Вважалося, що то панський міст, а не хлопський. Коні неохоче ступали по ньому, бо дуже дудніло[48]. Довго стояв той міст, обмазаний чорною смолою, з якої вивітрився увесь дух, проте лишався чужим для Урожа. Так само, як Петро Безуб’яків. Міст не просто єднав береги Бистриці, а й притягував до себе вояків, котрі йшли на війну, усіляких дармоїдів і посланців з повіту, що ніколи не несли доброї новини, лиш самі злі: про набір у рекрути, про податок. Відразу за мостом починався лихий та чужинський світ. Петро міг би його пізнати і не так боятися, якби його взяли до війська замолоду. Власне, вже взяли, але сталося в Самборі чудо. Як поставили їх, рекрутів, перед касарнею, надійшов високий чин, такий високий, що його, видно, всі боялися. Крутив сивого вуса і дивися на сільських парубків, сам повний, на лиці червоний. Та потім ніби щось його штурхнуло, рушив просто до Петра і, спинившись перед ним, наказав:
39
годинник
40
порося
41
дерть
42
відходи після молотьби
43
подвір’я
44
смуги
45
підвода
46
шмат грубої тканини, в якому на плечах носили різні речі
47
зняв
48
гуділо