12 польських есеїв

Цікавлять мене передусім невиразні, слабо усвідомлені передумови моєї або чиєїсь думки. Належить до них, опріч віри в повсюдну еволюцію, негативна оцінка напрямку, в якому рухається країна, суспільство, цивілізація. Трохи дивно писати це тут, у державі, котра сягнула найбільшої в історії економічної могутності, однак, судячи з гримаси несамовитості та зневаги, що прозирає у плодах пера, пензля та камери, ніде так багато людей не віддається розвагам звинувачення. І хоч я відчуваю певну спорідненість із ними, саме вона налаштовує мене на певну недовіру до самого себе, бо їхня діяльність – це дзеркало, в якому я можу без якихось особливих зусиль до себе приглянутись.

Упевненість у декадансі, занепаді Заходу, здається, становить неодмінний атрибут людей освічених і чутливих до страхіть, що супроводжують технічний прогрес, причому ця впевненість така сама за віком, як і сучасне мистецтво. Тут досить згадати велике місто, що проявилося у Бодлера як cité infernale. Однак, досить погодитися з тезою про регрес, як постає запитання: регрес чого, де є той ідеальний стан рівноваги, життєрадості, до якого ми мали би звертати тужливий погляд? Давалися на це найрізноманітніші відповіді. Першим великим патроном невдоволених був, вочевидь, Руссо, виступивши проти поглядів Гоббса та інших прибічників тверезого Розуму. Згідно з Гоббсом, людина виринула з первісного дикунства, варварства, нічим не контрольованої боротьби всіх проти всіх. До Руссо нікому не спадало на гадку, що можна розуміти легенду про Золотий Вік дослівно і мріяти про стан природи без науки та мистецтва. Правда, Руссо не рекомендував повертатися до етапу невинного дикуна, він обирав цей стан як єдиний взірець для свідомо культивованої Чесноти, тієї Чесноти, в ім’я якої незабаром так багато голів мало скотитися з гільйотини.

Його учень, Толстой, багато в чому перевершив свого вчителя категоричністю суджень. Мабуть, Бердяєв мав рацію, називаючи Толстого злим духом Росії, бо мудрець із Ясної Поляни навчав російську інтелігенцію висувати абсолютні вимоги, а ще прищепив їй відразу до інституцій, ієрархій, поступового поліпшення, зрештою, взагалі до історії як матерії переплетених взаємозалежиостей кращого та гіршого. Але Руссо й Толстой – це лише одна з багатьох відповідей. Романтики вподобали собі середньовіччя, а їхній зреалізований образ органічної патріархальної цивілізації, перейнятої релігійною ревністю всіх, від королів до малих світу цього, повертатався згодом не раз. Інші романтики, звані утопійними соціалістами, відкрили як ліки на всяке зло первісну спільноту, яка не знала приватної власності і яку вони намагалися відродити у своїх фаланстерах.